Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Ти справді цього хочеш, Дарло?

Дарла енергійно кивнула головою, хотіла щось сказати, але знову почала витирати на обличчі піт.

— З тобою все о’кей?

Дарла зробила такий рух, ніби хотіла кивнути головою, але натомість похитала нею.

— Щось нове! — вигукнула вона. — Та ти, певно, пожартувала! Невже ти й справді думаєш, що їй коли-небудь знадобиться щось нове? Ти ж чула доктора — ніякої реакції на клацання, ніякої реакції на ляскання, ніякої реакції на укол! Я знаю, як медсестри називають таких людей, як вона, вони називають їх придурками, і я вважаю пустою балаканиною їхні балачки про чудо-терапію та чудо-ліки, і якщо вона й справді колись очуняє, то це було б чудом, якого ніде й ніколи не бачено!

«Як кажуть у народі», — подумала Лізі й посміхнулася… але посміхнулася всередині, там, де було безпечно посміхатися. Вона відвела свою стомлену, дещо сонливу сестру по сходах, які круто спускалися вниз від мансарди, туди, де було не так жарко. Потім, замість сказати їй, що поки ми живемо, доти існує й надія, або порекомендувати їй закритися від усіх прикростей життя парасолькою сміху, або що найчорніша темрява буває перед самим світанком, або ще якісь дурниці подібного зразка, вона просто обняла її. Бо іноді тільки в обіймах ближнього знаходимо ми бодай якусь розраду. Це було однією з тих істин, яких вона навчила чоловіка, чиє прізвище взяла за своє власне, — а саме, що іноді найліпше просто зберігати спокій; що іноді найліпше просто стулити свою вічно роззявлену пельку й чекати, чекати, чекати.

10

Лізі запитала, чи Дарла не хоче, щоб вона її супроводжувала дорогою назад у Ґрінлон, але Дарла заперечливо похитала головою. Вона мала записаний на касету роман Майкла Нунена,[29] сказала вона, й це буде чудова нагода нарешті уважно прослухати його. Вона уже вмилася у ванній кімнаті Аменди, підлагодила свій макіяж і зав’язала ззаду своє волосся. Вона мала добрий вигляд, а досвід підказував Лізі, що жінка, яка має добрий вигляд, і почуває себе зазвичай теж добре. Отож вона легенько потисла руку Дарли, попросила її бути обережною за кермом і провела до машини. Після цього зробила побіжний огляд Амендиного будинку, спочатку всередині, потім — зовні, перевіривши, чи все зачинено й замкнено: вікна, двері, льох, гараж. Вона залишила два віконечка в гаражі на півдюйма відкритими, щоб розпечене повітря могло виходити зсередини назовні. Цього вона навчилася від Скота, а Скот навчився цього від батька, грізного Скаженого Лендона… разом із умінням читати (у надто ранньому віці, у два роки), додавати числа на маленькій чорній дошці, яка висіла за кухонною плитою, стрибати зі стільця у вітальні з войовничим криком «Джеронімо!»[30]… і прилучатися до кривавих булів, звичайно.

«Етапи була — це як етапи Христа, я думаю».

Він це каже, а потім сміється. Це нервовий сміх, сміх людини-яка-дивиться-через-плече. Сміх дитини, яка сміється з брудного жарту.

«Атож, достоту так», — прошепотіла Лізі й затремтіла, попри полудневу спеку. Той спосіб, у який старі спогади з бульканням пробивалися на поверхню в теперішньому часі, вселяв їй тривогу. Це було так, ніби минуле ніколи не вмирало. Ніби на якомусь рівні високої вежі часу все досі відбувалося.

Так не годиться думати, подібне думання заведе вас у болото психодіотизму.

— Я це чудово знаю, — сказала Лізі, звертаючись до самої себе, й нервово засміялася.

Вона попрямувала до свого автомобіля із в’язкою Амендиних ключів — дуже важкою, значно важчою, ніж її власна, хоч будинок Лізі був набагато більший, — підвішеною на вказівному пальці правої руки. Вона мала таке відчуття, ніби вже опинилася в паскудному болоті психодіотизму. Аменда в жовтому домі була лише початком. Адже вона має ще «Зака Мак-Кула» і того бридкого інкунка, професора Вудбоді. Події цього дня викинули двох останніх із її свідомості, але це не означало, що вони перестали існувати. Вона почувала себе надто стомленою і пригніченою, щоб телефонувати Вудбоді цього ж таки вечора, надто стомленою і пригніченою для того, щоб вистежити його в його барлозі… проте подумала, що їй ліпше все ж таки це зробити, хоч би тому, що її новий телефонний приятель «Зак» говорив так, що міг і справді бути небезпечним.

Вона сіла в машину, поклала ключі своєї великої сестрички Менди-Кролика в бардачок і виїхала заднім ходом із під’їзної алеї. Коли вона це зробила, промені призахідного сонця відбилися від чогось блискучого в неї за спиною й освітили дашок автомобіля. Від несподіванки Лізі натиснула на гальмо, подивилася назад через плече й побачила срібну лопату. УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА. ЛІЗІ потяглася рукою назад, доторкнулася до дерев’яної ручки й відчула, як її розум трохи заспокоївся. Вона подивилася перед собою в обидва боки понад чорним асфальтом, нічого особливого не побачила й повернула машину в напрямку свого дому. Місіс Джонс сиділа в себе на ґанку й привітально підняла руку. Лізі помахала своєю, відповідаючи на її привітання. Потім знову потяглася рукою між задніми сидіннями свого БМВ і вхопилася за держално лопати.

11

Якщо вона хоче бути чесна сама з собою, подумала вона на самому початку своєї короткої поїздки додому, то мусить визнати, що її більше лякають ці спогади, які повертаються знову й знову, — більше лякає відчуття того, що все відбувається знову, відбувається тепер, — аніж могла б її налякати думка про те, що сталося чи не сталося з нею в ліжку перед самим сходом сонця. Це, зрештою, вона могла пояснити (майже… могла) напівсном стривоженого розуму. Але вона так давно не думала про Ґерда Аллена Коула, і якби хтось запитав у неї, як звали Скотового батька або де він працював, вона чесно відповіла б, що не пам’ятає.

— У корпорації ЮС-Ґіпсум, — сказала вона. — Але Скажений називав це ЮС-Ґіпум. — А потім майже прогарчала низьким і сповненим люті голосом. — Зупинися тепер. Годі вже тобі. Просто зупинися й замовкни.

Але чи може вона зупинитися? У цьому вся проблема. І це важлива проблема, бо не лише її покійний чоловік терпів від болючих і жахливих спогадів. Вона відгородила певним різновидом психічної завіси ЛІЗІ-ТЕПЕР від ЛІЗІ-РАННІ РОКИ і завжди думала, що ця стіна дуже міцна, але сьогодні вона в цьому засумнівалася. Безперечно, що в ній були дірки і якщо крізь них подивитися, то ви ризикуєте побачити по той бік речі в червонястому тумані, які, можливо, вам би не хотілося бачити. Ліпше було не дивитися, так само, як ото не рекомендується дивитись на себе в дзеркало після того, як споночіє, якщо в кімнаті не увімкнені всі лампочки, або їсти

(нічну їжу)