Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— О, даруйте… Але… чи ви певні, що це справді так? Тут не йдеться ані про програму Медікейд, ані про Синій Хрест, ані про жодну з таких програм — я заплачу готівкою, не сумнівайтеся… — Вона намагалася вхопитися за соломинку. Була готова благати й принижуватися. Коли тобі не залишається нічого іншого, пообіцяй гроші. — Якщо це має для вас якусь вагу, — невпевненим голосом додала вона.

— Власне, не має ніякої, місіс Лендон. — Їй почувся тепер певний холод у голосі Кассандри, і серце Лізі впало ще нижче. — Це питання місця та зобов’язань. Річ у тому, що ми маємо лише…

І тут Лізі почула тихеньке клац! Воно нагадало їй клацання її тостерної печі, яким вона повідомляла про те, що закладені в неї пиріжки вже спеклися.

— Місіс Лендон, ви можете зачекати на лінії?

— Якщо в цьому є потреба, звичайно.

Там знову щось тихо клацнуло й знову заграла музика, цього разу нагадавши їй тему з фільму «Шафт». Лізі слухала цю музику, опанована відчуттям певної нереальності й думаючи, що якби Ісаак Гейс[23] її почув, то, певно, заліз би у ванну, натягти на голову пластиковий пакет. Мовчанка на лінії затяглася, й вона вже почала думати, що про неї забули — Бог знає, таке траплялося з нею раніше, а надто, коли вона намагалася замовити квитки на літак або внести зміни в домовленість про оренду автомобіля. Дарла зійшла вниз і промовистими жестами запитувала в неї Що відбувається? Лізі похитала головою, що означало в неї два варіанти однієї відповіді: Нічого не відбувається і Я не знаю.

У цю мить жахлива музика для розважання завислих на лінії клієнтів зникла, і там знову почувся голос Кассандри. Холод із її голосу зник, і вперше він прозвучав для Лізі як голос живої людини. У якомусь розумінні він навіть видався їй знайомим.

— Місіс Лендон?

— Так?

— Пробачте, що я затримала вас на лінії так довго, але я знайшла у своєму комп’ютері інструкцію сконтактуватися з доктором Олбернісом, якщо зателефонуєте ви або ваш чоловік. Доктор Олберніс зараз у своєму офісі. Ви дозволите мені з’єднати вас із ним?

— Звичайно, — відповіла Лізі.

Тепер вона зрозуміла, де вона є і що далі буде. Вона тепер знала, що перш ніж він скаже їй нехай там що, доктор Олберніс висловить їй своє глибоке співчуття у її втраті, так, ніби Скот помер минулого місяця або минулого тижня. І вона подякує йому. Зрештою, якби доктор Олберніс пообіцяв узяти Аменду, що завдає їм стільки клопоту, з їхніх рук, попри нинішню переповненість Ґрінлона, то Лізі, певно, залюбки стала б перед ним навколішки чи навіть палко обняла б його коліна. Цієї миті у неї з горла мало не вихопився дикий сміх, і їй довелося на кілька секунд міцно стиснути губи. І вона тепер знала, чому так несподівано голос Кассандри видався їй знайомим: саме таким голосом починали говорити люди, коли вони раптово впізнавали Скота, усвідомлювали, що вони мають справу з тим, чий портрет нещодавно був надрукований на обкладинці траханого журналу «Ньюсвік». Ну, а якщо ця знаменита особа когось обіймала своєю знаменитою рукою, то й вона не може не бути також знаменитою, хай навіть лише за принципом близького сусідства. Або, як сказав би Скот, за принципом сполучених посудин.

— Алло? — озвався грубий, але приємний чоловічий голос. — Це доктор Олберніс. Чи я розмовляю з місіс Лендон?

— Так, докторе, — сказала Лізі, махнувши руко Дарлі, щоб та сіла й перестала описувати навкруг неї кола. — Це Ліза Лендон.

— Місіс Лендон, дозвольте мені насамперед сказати, як щиро я співчуваю вам у вашій утраті. Ваш чоловік подарував мені п’ять своїх книг із дарчими написами, і вони належать до моїх найдорогоцінніших скарбів.

— Дякую вам, докторе Олберніс, — сказала вона і своїми великим та вказівним пальцем зробила Дарлі знак Наша рибка в сітці. — Це дуже мило з вашого боку.

5

Коли Дарла повернулася з туалету в кав’ярні Попа, Лізі сказала, що вона, мабуть, теж піде — до Касл В’ю було двадцять миль, а дорожній рух пополудні часто бував дуже густим і повільним. Для Дарли це буде лише перший етап її подорожі. Спакувавши сумку для Аменди — робота, про яку вони сьогодні вранці обидві забули, — вона поїде з нею назад до Ґрінлона. Відвізши туди сумку, повернеться тепер уже до Касл Рока. Отже, додому вона зможе потрапити не раніш як о пів на дев’яту — і то тільки в тому разі, коли щастя та дорожній рух її не підведуть.

— Я, мабуть, трохи відпочину, поки ти їхатимеш.

— Тобі зле?