Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Я думаю, це чудова думка. — Лізі тепло потиснула руку Дарли, і вдячна усмішка Дарли, в якій читалася полегкість, вельми її розчулила. Вона подумала: «Ось що також роблять гроші. Вони наділяють тебе владою. Вони роблять тебе босом». — Ну гаразд, Дарло, ходімо, я сама поведу машину. Ти згодна?

— Цілком, — відповіла Дарла і вийшла слідом за своєю молодшою сестрою в надвечірній день.

7

Побоювання Лізі справдилися, й повернення до Касл В’ю забрало в них значно більше часу, ніж вони сподівалися. Перед ними їхав великий перевантажений фургон із причепом, що метляв у різні боки, і на дорозі, яка петляла між пагорбами, обминути його було неможливо. Найліпше, що могла зробити Лізі, — це триматися від цього монстра на певній відстані, щоб не наковтатися його отруйних вихлопів. Це дало їй змогу поміркувати над подіями дня. Принаймні вона мала тепер для цього час.

Розмовляти з доктором Олбернісом було тим самим, що прийти на бейсбольний матч наприкінці четвертої подачі. Запізнюватися на кожну гру було невід’ємною частиною життя зі Скотом. Вона пригадувала той день, коли приїхав фургон доставки меблів із Портленда зі збірною софою вартістю дві тисячі доларів. Скот був у своєму кабінеті — він писав під музику, що, як завжди, звучала на неймовірному рівні гучності, навіть крізь звуконепроникні стіни вона чула, як Стів Ірлі[24] співає своє «Місто гітар», — а піти й попросити, щоб він знизив гучність, означало б завдати шкоди своїм вухам іще на дві тисячі доларів, так принаймні вважала Лізі. Хлопці, які привезли софу, сказали Лізі, що «містер» розпорядився, аби вони запитали її, куди їм поставити нову меблю. Лізі коротко наказала їм перенести їхню теперішню софу — до речі, цілком добру теперішню софу — до сараю, а нову секційну софу поставити на її місце. Принаймні колір нової софи пасував до кольору кімнати, і це було для Лізі полегкістю. Вона знала, що вони зі Скотом ніколи не обговорювали купівлю нової софи, секційної чи якоїсь іншої, і так само добре знала, що Скот почне її запевняти — до того ж надзвичайно категорично, — що вони це обговорювали. Вона не сумнівалася в тому, що він це обговорював із нею у своїй голові; проте він часто забував вокалізувати такі дискусії. Мистецтво забувати він розвинув у собі до найвищої досконалості.

Його обід із Г’ю Олбернісом був іще одним прикладом такої забудькуватості. Він, певно, збирався розповісти про нього Лізі, і якби хтось запитав у нього про це через півроку або рік, він би відповів, що все розповів їй про ту подію. Обід із Олбернісом? Звичайно ж, я посвятив її у всі подробиці того ж таки вечора. Насправді ж того вечора він лише пішов до свого кабінету, поставив новий диск із Діланом[25] і почав писати нове оповідання.

А може, того разу все було зовсім інакше: Скот не забув про все їй розповісти (як колись забув прийти на побачення, як забув розповісти їй про своє неймовірно задовбане дитинство), а умисно залишив їй ключ, котрий вона мала знайти після його смерті, яку він тоді вже передбачив; організувавши те, що він сам назвав би «етапами була».

Хай там як, а Лізі вже здогадувалася про дещо й раніше, а тепер, розмовляючи з доктором Олбернісом по телефону, зуміла заповнити майже всі прогалини, кидаючи такі репліки, як: «Угу» або «Невже й справді?», або «Ви знаєте, я зовсім про це забула» в усіх належних місцях.

Коли Аменда провела кілька експериментів зі своїм пупом навесні 2001 p., а потім на цілий тиждень провалилася в те багно, яке її психіатр називала напівступором, родина обговорила можливість відіслати її до Ґрінлона (або якогось іншого закладу лікування психічних хвороб) на тривалому, емоційному, а іноді й позначеному духом роздратування обіді, який Лізі запам’ятала дуже добре. Вона також пам’ятала, що Скот був незвично спокійний протягом усієї тієї дискусії і всю свою увагу зосередив тоді на їжі. Коли суперечки стали стихати, він сказав, що коли ніхто не заперечує, то він спробує роздобути кілька публікацій та брошур, які їм варто було б переглянути.

— Ти говориш це так, ніби ми збираємось у туристську подорож, — сказала Кантата досить єхидним голосом — принаймні так здалося Лізі.

Скот тоді лише стенув плечима, пригадала Лізі, їдучи за великим фургоном із навантаженим якоюсь рідкою масою причепом, повз посічене кулями панно, на якому був напис великими літерами: ОКРУГА КАСЛ-КАУНТІ ВІТАЄ ВАС. «Ми відправимо її туди, — сказав він. — Та, можливо, було б добре, якби хтось показав їй дорогу додому, якщо їй захочеться повернутися».

Чоловік Канті лише пирхнув у відповідь на цю репліку.

Навіть той факт, що Скот заробив на своїх книжках мільйони, не перешкоджав Річардові дивитися на нього як на такого собі наївного романтичного мрійника, а коли Річ висловлював якусь думку, то Канті Лолор просто не могла її не підтримати. Лізі ніколи не спадало на думку сказати їм, що Скот знає, про що він говорить, але тепер, коли вона повернулася думками в той день, вона пригадала, що й сама тоді майже не звертала уваги на їжу.

Хай там як, а Скот, зрештою, приніс додому кілька брошур та рекламних проспектів Ґрінлона; Лізі згадала, що він розіклав їх на прилавку в кухні. Одна з таких брошур, на обкладинці якої була фотографія великої будівлі, дуже схожої на Тару з кінофільму «Звіяні вітром», мала назву «Психічне захворювання, ваша родина й ви». Але вона не пам’ятала жодних подальших розмов про Ґрінлон, та й чому б вона мала їх пам’ятати? Адже стан Аменди незабаром поліпшився, і вона швидко стала одужувати. А Скот, безперечно, ніколи не розповідав їй про свій обід із доктором Олбернісом, який відбувся в жовтні 2001 р, — через кілька місяців по тому, як Аменда повернулася до стану, який для неї можна було вважати нормальним.

Якщо вірити докторові Олбернісу (цю інформацію Лізі дістала по телефону у відповідь на свої багатозначні «Угу» або «Невже й справді?», або «Ви знаєте, я зовсім про це забула»), Скот сказав йому на тому їхньому обіді про його переконаність у тому, що Аменда Дебушер увійшла в набагато більший розрив із реальністю, може, навіть у постійний, і після того, як він прочитав їхні проспекти та здійснив екскурсію по закладу в супроводі доброго доктора, він дійшов висновку, що Ґрінлон буде для неї найзручнішим місцем перебування, якщо знову дійде до ускладнень. Скот попросив доктора Олберніса дати йому обіцянку, що він знайде місце у своєму закладі для його своячки, коли і якщо виникне така потреба, — в обмін на обід у його товаристві та п’ять романів із дарчими написами, — і цей факт анітрохи не здивував Лізі. Він ніяк не міг здивувати її після тих років, протягом яких вона мала змогу спостерігати, скільки щастя приносить певним людям їхня, нехай навіть суто позірна дружба зі знаменитостями.

Вона потяглася до радіо, прагнучи послухати якусь приємну й гучну музику кантрі (це була ще одна погана звичка, якої Скот навчив її в останні роки свого життя і якої вона досі не могла позбутися), потім подивилася на Дарлу й побачила, що Дарла заснула, прихиливши голову до шибки вікна. Отже, тепер не час ані для Шутер Дженнінґс,[26] ані для Біґ & Річ.[27]

8

Доктору Олбернісові хотілося більше поговорити про свій обід із великим Скотом Лендоном, і Лізі вирішила надати йому таку можливість, тож вона не зважала на ті знаки, які Дарла подавала їй за допомогою рук і які здебільшого означали Ти не могла б попросити, щоб він поквапився?

Лізі могла б, але вона побоювалася, що в такий спосіб може завдати шкоди їхній справі. Крім того, їй було цікаво. Можна навіть сказати, їй було дуже цікаво. Чого ж їй хотілося? Їй хотілося довідатися якомога більше про Скота. У якомусь розумінні, доктор Олберніс був для неї тим самим, чим були ті давні спогади, що їх ховала в собі книжкова змія в кабінеті Скота. Вона не знала, чи спогади Олберніса у своїй сукупності становили один із «етапів була» — вона сподівалася, що ні, — проте, безперечно, вони завдавали їй не дуже гострого, але цілком реального болю. Чи саме це почуття залишилося в ній від горя після двох років? Цей важкий і ніби збляклий смуток?

Спочатку Скот сконтактувався з Олбернісом по телефону. Чи йому було відомо наперед, що доктор був шанувальником великих-великих пихатих дірок на людині, чи це був просто збіг? Лізі не вірила в те, що то був збіг, їй здавалося, то був би надто великий, а тому малоймовірний збіг, але якщо Скот про це знав, то звідки він про це знав? Вона не наважувалася поставити докторові таке запитання, щоб не урвати потік його ностальгічних спогадів, і, мабуть, так воно було ліпше, бо, зрештою, яка різниця? У кожному разі, Олберніс був дуже втішений (або, як іноді кажуть, радісно спантеличений), коли зрозумів, що йому особисто телефонує така знаменитість, і більш ніж охоче прийняв його запрошення на обід та пообіцяв зробити все від нього залежне для його своячки. Чи Скот не стане заперечувати, запитав доктор Олберніс, якщо він принесе кілька своїх улюблених романів його авторства, щоб той поставив на них свій дарчий підпис? Звичайно, не заперечуватиме, відповів йому Скот, він зробить це з великою приємністю.