Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Справді так, а звідки ви знаєте?

— Річ у тому, — каже Лізі, все ще усміхаючись, — що Скот уміє зливатися з навколишнім оточенням.

Таке пояснення має звучати украй по-дурному — невдала брехня людини, позбавленої будь-якої уяви, — але насправді воно зовсім не дурне. Бо це не брехня. Вона завжди губила його слід у супермаркетах та універмагах (місцях, де з якоїсь незбагненної причини його ніколи не впізнають), а одного разу вона шукала його понад півгодини в бібліотеці Менського університету, перш ніж знайшла в залі періодики, яку перед тим оглядала вже двічі. Коли вона почала сварити його за те, що він примусив її чекати його та розшукувати в такому місці, де вона не може навіть підвищити голос, щоб покликати його, Скот лише знизав плечима й заперечив, що він протягом усього цього часу був у залі періодики, де переглядав нові журнали поезії. І вона не сумнівалася в тому, що він не перекручує істину, а тим більше не бреше. Просто вона… якимсь чином не помітила його.

Обличчя в медсестри проясніло, й вона каже:

— Саме так пояснив мені цей випадок і Скот — він просто зливається з навколишнім середовищем. — Вона червоніє. — Він попросив, щоб ми називали його Скотом. Навіть не попросив, а поставив таку вимогу. Сподіваюся, ви не будете проти, місіс Лендон.

У цієї молодої сестри з півдня «місіс» звучить майже як «мізіз», але її акцент не дратує Лізі так, як дратував акцент Драпаела.

— Звичайно, я не проти. Він каже це всім дівчатам, надто вродливим.

Медсестра усміхається і ще густіше червоніє.

— Він сказав, що бачив, як я проминула його й подивилася просто на нього. Він сказав приблизно таке: «Я завжди був одним із найбіліших серед білих чоловіків, а що я втратив стільки крові, то тепер мушу бути в першій десятці».

Лізі чемно сміється, долаючи якийсь дивний біль у животі.

— І, звичайно ж, на білих простирадлах та в білій сорочці, яка на ньому… — Молода медсестра раптом уповільнює свою мову. Вона хоче в це вірити, і, звичайно ж, вона в це повірила, коли Скот розмовляв із нею і дивився на неї своїми осяйними карими очима, але тепер вона починає відчувати, як безглуздо звучить те, про що вона розповідає.

Лізі квапиться прийти їй на допомогу.

— І він уміє поводитися так тихо, — каже вона, хоча Скот найстрибучіший серед усіх тих чоловіків, яких вона знала. Навіть, коли він читає книжку, він безперервно совається у своєму кріслі, гризе нігті (звичка, від якої він на короткий час відмовився після її вичитувань, але повернувся до неї знову), чухає собі руки, як наркоман, що потребує дози, а іноді навіть крутить у руках невеличкі п’ятифунтові гантелі, які завжди лежать напоготові під його улюбленим легеньким стільцем. Вона бачила його спокійним лише у глибокому сні й тоді, коли він пише і пишеться йому дуже добре. Але в очах медсестри вона досі бачить сумнів, і тоді Лізі розвиває свої міркування далі й говорить веселим тоном, який видається неймовірно фальшивим навіть для її власних вух: — А буває, він наче перетворюється на якусь меблю. Мені самій доводилося безліч разів проходити повз нього, не помітивши його. — Вона доторкається до медсестриної руки. — Я певна, саме це відбулося і з вами, люба.

Вона ні в чому такому не певна, але медсестра дарує їй подячну усмішку, і на цьому вони закривають тему зникнення Скота.

«Або, радше, ми обминаємо її, — думає Лізі. — Як малий камінець у нирці».

— Йому набагато краще сьогодні, — каже сестра. — Доктор Вендлештадт робив уранішній обхід, і він просто вражений.

Лізі це аж ніяк не дивує. І вона каже медсестрі те, що Скот сказав їй багато років тому в її помешканні у передмісті Клівз Мілз. Колись вона думала, що він сказав це, аби тільки щось сказати, але тепер вона в це вірить. Атож, тепер вона абсолютна переконана в тому, що саме так воно і є.

— Усі Лендони зцілюються швидко, — каже вона і йде провідати свого чоловіка.

15

Він лежить у палаті із заплющеними очима, повернувши голову вбік, дуже білий чоловік у дуже білому ліжку, — це й справді так, — проте ніяк неможливо не помітити цієї кучми темного волосся, яке майже спадає йому на плечі. Стілець, на якому вона сиділа минулої ночі, стоїть там, де й стояв, і вона сідає на своє колишнє місце біля ліжка. Дістає свою книжку — «Дикуни» Ширлі Конрен. Відкриває книжку на закладці, що позначає місце, до якого вона вчора дійшла, але тут відчуває на собі погляд Скота й підводить голову.