Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Вона розірвала одну з щойно куплених пачок і тицьнула сигарету собі між зуби уперше за… скільки ж минуло часу відтоді, як вона покинула? П’ять років тому? Сім? Коли клацнув запал БМВ, вона притулила до нього кінчик сигарети й обережно затяглася ментоловим димом. Вона одразу закашлялася зі слізьми в очах. Спробувала затягтися ще раз. Ця затяжка вдалася їй ліпше, але тепер її голова начебто кудись попливла. Третя затяжка. Цього разу вона вже зовсім не кашляла, але почувала себе так, ніби зараз зомліє. Якщо вона впаде грудьми на кермо, машина засигналить, і містер Пейтл вибіжить подивитися, що там сталося. Можливо, він прибіжить учасно і встигне перешкодити тому, щоб вона спалила своє ідіотське «я» — це було б добровільним жертвоприношенням чи самопокаранням? Скот би це знав, як він знав, хто зробив чорну версію пісні «Життя може бути мрією» — «Струни» і хто володів басейном у кінофільмі «Останній кіносеанс» — Сем зе Лаєн.

Але Скот, «Струни», Сем зе Лаєн — усі вони відійшли.

Лізі роздушила сигарету на досі дзеркально чистій попільничці. Вона також не могла пригадати, як називався той мотель у Нешвілі, той, до якого вона повернулася, коли нарешті покинула лікарню («Атож, ти повертаєшся туди, як п’яний до свого вина і як собака до своєї блювотини», — почула вона голос Скота у своїй голові), пам’ятала тільки, що клерк за конторкою дав їй одну з найгірших кімнат біля задньої стіни, де з вікна не видно було нічого, крім високого дощаного паркану. Їй здавалося, всі собаки Нешвіла зібралися під ним, гавкаючи, гавкаючи і гавкаючи. Супроти тих собак її давній знайомий Плутон здавався боязким і нерішучим цуциком. Вона лежала на одному ліжку з двох здвоєних, знаючи, що ніколи не зможе заснути, що кожного разу, як тільки вона наблизиться до сну, вона побачить Білявчика, побачить, як він наводить дуло свого маленького довбаного пістолета на серце Скота, почує, як Білявчик каже Я повинен покінчити з цим передзвоном для лілей, і сон миттю розвіється. Але зрештою вона все ж таки заснула, поспала якраз досить для того, щоб бодай на хистких ногах витримати завтрашній день, — поспала три години, а може, навіть чотири, — і як же їй пощастило здійснити такий великий подвиг? За допомогою срібної лопати, ось як. Вона поклала її на підлогу поруч із ліжком, так, щоб могла дотягтися до неї щоразу, коли починала думати, що біжить надто повільно й може не встигнути. Або що Скотові вночі може погіршати. І це було чимось таким, про що вона ніколи більше не думала в наступні роки. Лізі потяглася рукою назад і доторкнулася до срібної лопати тепер. Вона припалила ще одну «Салем лайтс» своєю вільною рукою і змусила себе пригадати, як наступного ранку пішла з ним побачитися, піднявшись на четвертий поверх лікарні в уже задушливій спеці, бо на обох ліфтах, які були в тому крилі лікарні, висіли таблички Не працює. Вона подумала про те, що сталося, коли вона підійшла до його палати. Усе тоді відбулося вкрай по-дурному, то була одна з тих

14

То була одна з тих подій, коли ви можете до смерті когось налякати, не маючи наміру це робити. Лізі йшла коридором від сходів, які були в самому його кінці, а медсестра саме виходила з палати 319 із тацею в руках, дивлячись назад через плече в палату з насупленим обличчям. Лізі каже «добридень» сестрі (якій не більше двадцяти трьох років, а на вигляд навіть значно менше), аби дати їй знати, що вона тут. Лізі вітається з нею тихо й лагідно, то було не більш як привітання маленької Лізі, але сестра перелякано зойкає тоненьким і нажаханим голосом і випускає тацю з рук. Тарілка та філіжанка з кавою виживають обидві — то міцні ветерани кафетерійної служби, — але карафа із соком розлітається на друзки, сік виливається на лінолеум та на бездоганно білі черевички медсестри. Дівчина дивиться на Лізі широко розкритими очима, очима наполоханої лані, що потрапила у світло автомобільних фар, і якусь мить Лізі здається, що зараз вона чкурне навтікача, проте зрештою вона таки себе опановує і кидає конвенційну фразу: «О, даруйте, ви злякали мене». Вона присідає навпочіпки, поділ її лікарняного халата підсмикується над білими медлікарняними панчохами, і вона ставить тарілку та філіжанку назад на тацю. Потім, рухаючись зі спритною і водночас дбайливою грацією, починає підбирати скалки розбитого скла. Лізі теж присідає навпочіпки й починає допомагати їй.

— О мем, ви не зобов’язані це робити, — каже медсестра. Вона говорить із глибоким південним акцентом. — То була лише моя провина. Я не дивилася, куди йду.

— Гаразд, гаразд, — каже Лізі. Вона встигає підібрати на кілька черепків більше, ніж молода сестра, й кладе їх на тацю. Потім серветкою витирає розлитий сік. — Це таця зі сніданком мого чоловіка. Я почувала б себе винною, якби не допомогла вам.

Медсестра дивиться на неї дивним поглядом — схожим на погляд То ви його дружина?, до якого Лізі вже більш або менш звикла, — але це не точно такий погляд. Тоді знову опускає очі на підлогу й починає дозбирувати скалки від розбитої карафи, яких раніше не помітила.

— Він поїв, чи не так? — усміхаючись запитує Лізі.

— Атож, мем. Він поїв дуже добре, якщо взяти до уваги, що йому довелося вчора пережити. Випив півфіліжанки кави — рівно стільки, скільки йому тепер дозволено, — з’їв підсмажене яйце, випив трохи яблучного соку і з’їв чашку желе. Сік він трохи не допив. Як бачите. — Вона підводиться з тацею. — Я візьму рушника для рук у сестринській і витру рештки.

Молода сестра вагається, потім сміється коротким, нервовим сміхом.

— А ваш чоловік трохи чарівник, хіба ні?

Без будь-якої на те причини Лізі думає: ПеЗКаПеТе: Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба. Але вона лише всміхається й каже:

— Він знає багато трюків, це правда. Який він застосував на вас?

І десь у глибині душі згадує про ніч першого була, згадує, як ішла сонна до туалету у своєму помешканні у кварталі Клівз Мілз, кажучи Скоте, поквапся. Вона так казала, тому що він мусив бути там, бо в ліжку з нею його тоді не було.

— Я увійшла подивитись, як він себе почуває, — каже медсестра, — і я можу заприсягтися, що ліжко було порожнє. Тобто штанга для переливання крові була там і з неї, як завжди, звисали пакети, але… Я подумала, що він витяг голку й пішов до туалету. Хворі можуть викидати будь-які коники, коли вони начинені ліками.

Лізі киває головою, а на обличчі в неї, як вона сподівається, грає усмішка розуміння. Усмішка, яка каже Я вже чула цю історію раніше, але мені ще не набридло слухати її.

— Тоді я зазирнула в туалет, але він був порожній. А коли я обернулася…

— То побачила його в ліжку, — докінчує за неї Лізі. Вона говорить лагідно, усе ще з усмішкою. — Мене не було, а тепер я є, абракадабра.

І бул, кінець, думає вона.