Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Ти скоро матимеш кривавий бул, він уже близько.

— Але спочатку я хочу одержати добрий бул, — прошепотіла Лізі. — Ще кілька етапів, і я одержу свій приз. Трунок. Я хотіла б подвійне віскі. — Вона засміялася, майже диким сміхом. — Але якщо етапи затягнуті червоним маревом, то звідки, в біса, він може бути добрим? Я не хочу пробиватися крізь червоне марево.

Чи були її спогади етапами була? Якщо так, то вона може нарахувати три надзвичайно яскраві за останні двадцять чотири години: коли їй довелося вступити в сутичку з божевільним, коли вона опустилася навколішки біля Скота, що лежав на гарячому асфальті, і коли він вийшов до неї з темряви, простягуючи їй, наче дарунок, свою закривавлену руку… чого, власне, він і хотів.

Це бул, Лізі! І не просто бул, а кривавий бул!

Лежачи на асфальті, він сказав їй, що його Довгий хлопець — така собі проява з нескінченним плямистим боком був зовсім поруч. Я не бачу його, але чую, як він їсть, — сказав тоді він.

«Я не хочу більше думати про цю нісенітницю.» — почула вона свій власний зойк, але він пролунав з якоїсь неймовірно далекої відстані, ніби через широке бездонне провалля; несподівано реальний світ став тонким, наче крига. Або дзеркало, в яке ніхто не посмів би дивитися більш як секунду або дві.

Добре, що я змогла прокричати це в такий спосіб. Мій зойк до нього долине.

Сидячи за кермом свого БМВ, Лізі згадувала про те, як її чоловік попросив льоду і як його йому принесли — своєрідне чудо, — і затулила собі обличчя долонями. Винахідливість була сильною якістю Скота, а не Лізі, та коли доктор Олберніс запитав про медсестру в Нешвілі, Лізі виявилася на висоті, вигадавши щось про Скота, який стримує подих і розплющує очі — вдає мертвого, одне слово, — й Олберніс засміявся, так, ніби це був найкумедніший жарт із тих, які йому доводилося досі чути. Почувши цей сміх, Лізі не позаздрила медсестрам, які перебували під командою цього чоловіка, але хай там як, а вона зрештою вибралася з Ґрінлона, й ось тепер вона тут, у машині, яку вона зупинила на узбіччі сільського шосе, зі старими спогадами, які гавкають навколо неї, наче голодні собаки, і розривають зубами її багряну завісу… Її ненависну й дорогоцінну багряну завісу.

— Хлопче, я заблукала, — сказала вона й безвільно опустила руки. — Заблукала в дрімучому, темному й падлючому лісі.

Ні, я думаю, що найдрімучіший ліс у мене ще попереду — там, де дерева товсті, їхні пахощі солодкі, а минуле досі відбувається. Завжди відбувається. Ти пам’ятаєш, як ти ходила за ним того дня? Як ти ходили за ним крізь дивний жовтневий сніг і в глибину лісу?

Звісно, вона пам’ятає. Він ішов попереду, а вона за ним, намагаючись нікуди не відхилятися від сліду, який прокладав для неї цей дивний молодик. Це їй щось нагадує, чи не так? Та якщо вона хоче повторити той досвід, їй потрібне ще дещо. Потрібен ще один уламок минулого.

Лізі увімкнула зчеплення, подивилася у дзеркальце заднього огляду, чи позаду немає автомобілів, потім повернула машину й поїхала туди, звідки щойно приїхала, розігнавши БМВ майже до максимальної швидкості.

12

Нареш Пейтл, власник крамниці, сам був на чергуванні, коли Лізі увійшла туди одразу по п’ятій у цей довгий, довгий четвер. Він сидів за касовим апаратом на обтягнутому батистом стільці, полуднував і дивився, як виляє задом Шанія Твейн у телепрограмі, присвяченій музиці кантрі. Він відставив убік свою тарілку з керрі й підвівся, вітаючи Лізі. На його тенісці був напис Я ♥ ОЗЕРО ДАРК СКОР.

— Мені пачку «Салем лайтс», будь ласка, — сказала Лізі. — Або навіть дайте мені ліпше дві.

Містер Пейтл працював продавцем — спочатку у крамниці свого батька в Нью-Джерсі, а потім у своїй власній — майже сорок років, і тому він мав досить олії в голові, щоб не дивуватися, коли люди непитущі просили продати їм оковиту або відомі некурці приходили до нього, щоб купити сигарет. Він просто знайшов ту специфічну отруту, яку йому замовила ця пані, на своїх добре впорядкованих полицях із товарами, виклав її на прилавок і заговорив про погоду. Він прикинувся, ніби не помітив майже шокованого виразу на обличчі в місіс Лендон, коли він назвав їй ціну її отрути. Це лише показало йому, наскільки тривалою була перерва між тією датою, коли вона відмовилася від куріння, і тією, коли вона до нього повернулася. Принаймні ця дама могла дозволяти собі купити отруту. Містер Пейтл мав таких покупців, які ладні були заморити своїх дітей голодом, аби заощадити гроші на це лайно.

— Дякую, — сказала вона.

— Будь ласка, приходьте знову, — сказав містер Пейтл і знову сів на своє місце перед телеекраном, де Дерил Ворлі[31] співав «Жахливе, прекрасне життя». То була одна з його найулюбленіших пісень.

13

Лізі зупинила машину біля крамниці так, щоб не блокувати доступу до жодної з бензинових помп — їх було чотирнадцять на сімох великих острівцях, — і коли вона знову сіла за кермо, то увімкнула мотор, щоб опустити вікно. Водночас тихо увімкнулося супутникове радіо під панеллю приладів (як би сподобалися Скотові всі ці музичні канали!). Радіо було настроєне на 50 на п’ятому каналі, й Лізі не дуже здивувалася, почувши пісню «Життя може бути мрією». Хоча не у виконанні «Струн»; це була рекламна версія, записана квартетом, який Скот уперто називав «Чотири білі хлопці». Окрім тих моментів, коли він п’яний. Тоді він називав їх «Чотирма блідолицими бевзями».