Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Лізі пригадує, як Джоді завагітніла і покинула батьківський дім, і кивком підтверджує своє розуміння. Скот дарує їй вдячний погляд.

— Отже, загалом я зробив три спроби, — розповідає він далі. — Друга була через три або чотири дні після першої. Я старався як міг, але домігся не більшого, ніж у першому випадку. Але на той час уже було видно, що стовп, до якого він був прив’язаний, нахилився, і з’явилося друге півколо екскрементів, трохи далі від першого, бо він пересунув стіл і його ланцюг став досягати далі. Тато почав боятися, що він може відламати ніжку стола, хоч вона й була металева.

— Після своєї другої спроби я сказав татові, що тепер знаю, в чому моя помилка. Я не міг зробити те, що надумав, — не міг забрати його з собою, — бо він був завжди відключений, коли я до нього підходив. І тато мені сказав: «Що ж ти пропонуєш, Скутере, ти хочеш забрати його, коли він буде при тямі й біснуватиметься? Він просто відірве тобі твою хрінову голову». Я сказав, що знаю це. Я знав навіть більше, аніж це, Лізі, я знав, що коли він не відірве мені голову в підвалі, він відірве її в іншому місці, в Місячному Колі. Тому я запитав у тата, чи не може він вивести його з тями лише на трохи — ну, ти розумієш, щоб він лише очманів. Тоді я зміг би підійти до нього й обняти його так само, як я обіймав тебе сьогодні під деревом ням-ням.

— Ой, Скоте, — каже вона. Вона боїться за десятирічного хлопчика, хоч і знає, що великого лиха тоді не сталося; адже він виріс і перетворився на молодика, який тепер лежить у ліжку з нею.

— Тато сказав мені, що це небезпечно. «Ти граєшся з вогнем, Скуте», — сказав він мені. Я це знав, але не бачив іншого виходу. Ми не могли тримати його в підвалі довго; навіть я це розумів. І тоді тато скуйовдив мені волосся й сказав: «Що сталося з малим сцикуном, який боявся стрибнути з лави?» Я здивувався, що він про це пам’ятає, адже він тоді досить глибоко провалився в психодіотизм, і я був гордий.

Лізі думає, що то було за життя, якщо малий хлопець міг пишатися тим, що сподобався такому чоловікові, й нагадує собі, що малому хлопцеві було лише десять років. Йому було десять років, і він мусив жити поруч зі страховищем, посадженим на ланцюг у підвалі. Батько теж був страховищем, але він принаймні був спроможний мислити раціонально протягом якогось часу. Страховищем, яке іноді могло навіть поцілувати сина.

— І тоді… — Скот дивиться в сірі сутінки. На мить крізь хмари визирає місяць. Він накладає бліду й грайливу лапу на її обличчя, перш ніж знову заховатися за хмари. Коли Скот починає говорити далі, вона знову відчуває, як дитина виходить на перший план. — Тато, щоб ти знала, ніколи не запитував, що я бачив, куди я ходив чи що я робив, коли туди ходив, і не думаю, що він запитував про це в Пола — я навіть не певен, чи Пол пам’ятав багато, — але тепер він мене про це запитав. Він сказав «Ну, а якщо ти забереш його отак, як ти думаєш, Скуте, то що буде, як він прийде до тями? Ти думаєш, йому там одразу стане краще? Бо якщо краще йому не стане, то мене там не буде й ніхто не зможе допомогти тобі».

Але я про це подумав, ти розумієш? Я так багато і так довго про це думав, що в мене мало не луснув череп від тих думок. — Скот підводиться на лікті й дивиться на неї. — Я знав, що цьому треба покласти кінець, не гірше, аніж тато. Через стовп. І через стіл. Але також тому, що він почав утрачати вагу і на обличчі в нього з’явилися виразки, бо він їв неправильну їжу — ми давали йому овочі, але все, крім картоплі й цибулі він відкидав, й одне його око, те, яке тато йому колись поранив, стало молочно-білим на червоному тлі. Крім того, зуби в нього почали випадати, а одна рука якось дивно вивернулася. Він став розпадатися, Лізі, а що не розпадалося від відсутності сонячного світла та поганого харчування, він калічив своєю скаженою поведінкою. Ти розумієш?

Вона киває головою.

— Тож мені прийшла в голову ця думка, про яку я розповів татові. «Ти думаєш, ти такий збіса розумний у свої десять років?» — сказав мені тато. Я відповів татові, ні, я не думаю, що я такий розумний і якщо він знає якийсь безпечніший і кращий спосіб, тоді о’кей. Але він нічого запропонувати не міг. Він сказав: «Я думаю, ти й справді збіса розумний у свої десять років, не заперечую. І, виявляється, ти зовсім не такий боягуз, як мені здавалося. Якщо ти не відступишся, звісно».

«Я не відступлюся», — запевнив я.

А він мені каже: «Нічого не бійся, Скутере, бо я стоятиму біля сходів зі своєю довбаною мисливською рушницею напоготові»

20

Тато стоїть біля сходів зі своєю мисливською рушницею, зі своєю 30–06 напоготові. Скот стоїть поруч із ним, дивлячись на істоту, прикуту ланцюгами до металевого стовпа та столу з друкарським верстатом на ньому, намагаючись не тремтіти. У його правій кишені лежить невеличкий інструмент, якого дав йому тато, шприц із пластиковою кришкою на кінчику голки. Тато міг і не казати Скотові, що це дуже ламкий механізм. Якщо буде боротьба, він може зламатися. Тато запропонував покласти його в невеличку картонну коробку, у якій раніше була авторучка, але діставати шприц із коробки означало б витратити кілька зайвих секунд, які могли виявитися часовим інтервалом між життям і смертю, якби Скотові пощастило привести істоту, прикуту до стовпа, в Місячне Коло.

У Місячному Колі не буде тата з його мисливською рушницею 30–06. У Місячному Колі будуть лише він і та проява, що прослизнула в Пола, як рука у вкрадену рукавицю. Лише вони двоє будуть на вершині Щасливого Пагорба.

Істота, яка колись була його братом, сидить чи лежить, незграбно прихилившись спиною до стовпа й розчепіривши ноги. Вона гола, на ній лише спідня сорочка Пола. Ноги в неї брудні. Її боки вимазані лайном. Миска, в якій вилизано навіть жир, стоїть біля руки, на яку дивитися страшно. Величезний гамбурґер, який був на ній, зник у горлянці Пола-істоти за якісь секунди, хоча Ендрю Лендон мучився над виготовленням цього пирога майже півгодини, викинувши свою першу спробу в ніч, після того як йому здалося, що він поклав у нього забагато «зілля». «Зілля» — це білі пігулки, що мають майже точно такий вигляд, як і «туми» та «ролайди», які іноді приймає тато. Коли одного разу Скот запитав у тата, звідки він узяв ці пігулки, тато сказав: «Чому ти не заткнеш свою довбану пельку, ти, Джордже цікавий, поки я сам тобі її не заткнув?», а коли тато щось каже в такому дусі, то ти одразу розумієш натяк, якщо у тебе в голові є бодай трохи олії. Тато роздушив пігулки, використавши для цього дно склянки. Працюючи, він щось говорив, звертаючись чи то до себе, а може, й до Скота, тоді як унизу під ними прикута до стовпа істота монотонним ревом просила свою вечерю. «Цю порцію досить легко визначити, коли ти хочеш, щоб він відключився, — сказав тато, переводячи погляд від купки білого порошку до розмеленого м’яса. — А ще легше було б, якби я захотів укоротити віку цьому набридливому виродкові. Але ні, я цього не хочу, я хочу дати йому шанс убити того, який поки що не втратив розум, ну, чи ж не йолоп я? Але туди його розтуди і мать його розтуди, Бог ненавидить боягузів». Він використав мізинець, щоб із дивовижною точністю відокремити вузеньку смужку білого порошку від купки. Потім узяв пучками невеличку порцію й посипав ним, наче сіллю, перемелене м’ясо, потім замісив його, потім узяв уже трохи більше і замісив знову. Він не клопотав собі голову тим, що він називав гарячою стравою, коли йшлося про годівлю істоти, яка сиділа в підвалі, вважаючи, що вона з радістю проковтне свою вечерю й сирою, аби тільки вона була тепла.

І ось тепер Скот стоїть поруч зі своїм татом, зі шприцом у кишені, дивлячись на небезпечну істоту, яка примостилася біля свого стовпа і хропе, закопиливши верхню губу. Обличчя в неї сіре, починаючи від кутиків рота. Очі напіврозплющені, але жодних слідів райдужної оболонки не видно; Скот бачить лише блискучі, гладенькі білки. «Але білки у нього вже не білі», — думає він.

— Іди, щоб тебе чорти взяли, — каже тато, плеснувши його по плечу. — Якщо ти маєш намір це зробити, то йди, поки я не втратив терпець або не впав від серцевого нападу, чи, може, ти думаєш, він прикидається? Лише вдає, ніби він без тями?

Скот хитає головою. Істота не намагається їх ошукати, він би це відчув — а тоді з подивом дивиться на батька.

— Що таке? — роздратовано запитує тато. — Що там у тебе на думці під твоїм хріновим волоссям?