Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Ти що, безмозкий?

Скот безвільно повисає на руці батька, неспроможний повірити в те, що сталося, хоч він і знав, що це може статися. Йому хочеться знепритомніти. Також хочеться — хоч і не дуже — померти самому.

Тато трясе його за плечі.

— Він же хотів убити тебе, чи не так?

— Т-т-так.

— Авжеж так, нехай тебе чорти візьмуть. Господи, Скоте, та він же видер із корінням своє власне волосся, щоб угородити зуби у твою хрінову горлянку!

Скот знає, що це правда, але він знає й дещо інше.

— Подивися, тату, подивися на нього тепер!

Ще хвилину або дві він висить на руці свого батька, як ганчір’яна лялька або маріонетка, чиї шворки порвалися, потім старший Лендон повільно опускає його вниз, і Скот знає, що батько побачив те, що Скот хотів, аби він побачив: це тільки хлопець. Невинний хлопець, якого прикували в підвалі божевільний батько та невдячний молодший брат, аж поки він став зовсім худий і покрився виразками; хлопець, який так розпачливо боровся за свою свободу, що зрушив із місця сталевий стовп та неймовірно важкий стіл, до яких він був прикутий. Хлопець, який прожив тут, у підземеллі, три кошмарні тижні як в’язень, аж поки зрештою був застрелений у голову.

— Я бачу, — каже тато, і похмурішим, аніж його голос, є тільки вираз його обличчя.

— А чому раніше він здавався не таким, тату? Чому…

— Тому що психодіот із нього вийшов, ти тупий йолопе. — І тут іронія ситуації, яку міг оцінити навіть глибоко схвильований десятирічний хлопчик, принаймні такий розвинутий, яким був Скот: тепер, коли Пол лежить мертвий, прикутий до стовпа в підвалі, а його мозок розбризканий по долівці, тато ніколи не здавався таким розумово нормальним і ніколи не мислив і не говорив із такою тверезою розважливістю. — Але якщо хтось побачить його тут таким, мене або посадять до державної в’язниці у Вейнсбурзі або замкнуть у тому паскудному дурдомі в Рідвілі. Якщо тільки спершу вони мене не лінчують. Ми повинні поховати його, хоч це буде гемонська робота в такій мерзлій і твердій землі.

Скот говорить:

— Я заберу його, тату.

— Як ти його забереш? Ти не зміг забрати його, коли він був живий!

У Скота немає слів, аби пояснити, що тепер це буде для нього не важче, аніж піти туди одягненим у свій одяг, як він завжди робить. Ота вага ковадла, вага банківського сейфа, вага піаніно була вагою істоти, прикутої до стовпа; тепер же істота, прикута до стовпа, важитиме не більше, аніж важить зелене лушпиння, яке ми обдираємо з кукурудзяного качана. Скот тільки каже:

— Я це зможу зробити тепер.

— Ти малий пустобрех і хвалько, — озивається тато.

Він приставляє мисливську рушницю до столу, розчісує п’ятірнею своє волосся і зітхає. Уперше Скотові здається, що перед ним чоловік, який може постаріти.

— Ну що ж, Скоте, спробуй. Тепер у цьому немає ніякої небезпеки.