Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Він сидітиме тихо. Психодіотизм примусить його мовчати.

— Може, й примусить, а може, й ні. Ніхто ніколи не вгадає, як поводитиметься психодіот. А потім сморід. Я можу бризкати вапном, аж поки пика в мене посиніє, але цей сморід однаково проникатиме крізь кухонні двері. Але головне… Скутере, хіба ти не бачиш, що він робить із цим хріновим столом із друкарським верстатом на ньому? А стовп? Цей клятущий стовп?

Скот дивиться. Спочатку він не може повірити власним очам, і, звичайно ж, він не хоче їм вірити. Великий стіл, навіть придавлений п’ятистами фунтами старовинного ручного друкарського верстата марки «Стреттон», зсунувся майже на три фути від свого первісного місця розташування. Він може бачити квадратні заглибини у твердій долівці там, де він стояв раніше. Ще гірші справи зі сталевим стовпом, який уперся вгорі в плаский металевий фланець. Пофарбований білою фарбою, фланець, у свою чергу, тисне на сволок, який проходить саме під їхнім кухонним столом. Скот бачить темний прямокутник, що залишився на білому металі, і знає, що саме в те місце раніше впирався металевий підпірний стовп. Скот вимірює стовп очима, намагаючись визначити кут його нахилу. Поки що це йому не вдається. Але якщо істота, наділена такою нелюдською силою і далі смикатиме ланцюг… день у день…

— Тату, можна, я спробую знову?

Тато зітхає. Скот обертається, щоб подивитися в це ненависне, страшне й дороге обличчя.

— Тату?

— Пробуй, поки твої щоки тріснуть, — каже тато. — Пробуй — і нехай тобі щастить.

18

Мовчанка в кабінеті над сараєм, де дуже жарко, де її покалічено й де помер її чоловік.

Мовчанка в кімнаті для гостей, де холодно, а її чоловік пішов.

Мовчанка у спальні готелю «Оленячі роги», де вони лежать разом, Скот і Лізі, Тепер ми двоє.

Цю мовчанку порушує живий Скот, який говорить за того, котрий помер у 2006 році й відійшов у 1996 році, й аргументи проти божевілля більш ніж падають; для Лізі Лендон вони просто обвалюються, зазнають цілковитого краху — усе так само.

19

Надворі, поза стінами їхньої кімнати в готелі «Оленячі роги», завиває вітер і хмари рідшають. У кімнаті Скот уриває свою розповідь на той час, поки тягнеться до склянки з водою, яку завжди ставить на столику біля ліжка. Пауза розриває гіпнотичне повернення назад у часі, яке було затягло його у свій плин. Коли він знову починає говорити, він тепер розповідає замість жити, і вона відчуває величезну полегкість.

— Я пробував ще двічі, — каже він. Він вимовляє тепер цю фразу літературною мовою, а не своїм дитячим діалектом. — Я завжди думав, що саме моя третя спроба стала причиною його смерті. Я думав так до сьогоднішньої ночі, але розповідаючи про це — слухаючи, як я розповідаю про це, — я зрозумів набагато більше, ніж сподівався коли-небудь зрозуміти. Я думаю, психоаналітики вивчали цю лікувальну властивість розповіді про давні події, чи не так?

— Я не знаю. — Крім того, їй було на це начхати. — Твій тато звинуватив тебе?

І вона подумала: «Звісно, звинуватив».

Але знову ж таки вона недооцінила усю складність маленького трикутника, який існував на самітній фермерській садибі в Мартенсбурзі, Пенсільванія. Бо, на якусь мить завагавшись, Скот похитав головою.

— Ні. Усе могло б залагодитися, якби він тоді взяв мене у свої обійми — як він зробив після моєї першої спроби — і сказав мені, що це не моя провина, що це нічия провина, що це лише психодіотизм та й годі, як ото рак або церебральний параліч, або щось подібне, але він ніколи цього не зробив. Він лише відтягнув мене однією рукою, і я висів там, як маріонетка, чиї шворки порвалися… а потім ми лише…

У дедалі світліших сутінках Скот пояснює свою мовчанку про своє минуле одним жахливим жестом. Він на секунду притуляє палець до губів — це такий собі блідий знак оклику під його широко розкритими очима — і тримає його там: Тссссс.