Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Там було багато червоного світла, яке стікало з пагорба… і я мала таке відчуття, ніби ми стоїмо в затінку, ніби за нами дерева… але це відчуття тривало не більш як секунду або дві.

Він сміється й обіймає її однією рукою.

— Ти говориш про Щасливий Пагорб.

— Щасливий Пагорб?

— Так назвав його Пол. Там, навколо тих дерев, розпушена земля — глибока, м'яка. Я не думаю, що туди коли-небудь приходить зима — і там я його поховав. Там я поховав свого брата. — Він дивиться на неї врочистим поглядом і каже: — Ти хочеш відвідати те місце, Лізі?

22

Лізі заснула, лежачи на підлозі кабінету, попри біль…

Ні, вона не змогла б заснути з таким болем, як цей. Не змогла б заснути без медичної допомоги. То що ж із нею було?

Гіпнотичне забуття.

Вона подумки кілька разів повторила ці два слова й вирішила, що вони досконало описують її стан. Вона ніби відкотилася в минуле й пережила низку спогадів, які роздвоювалися (а може, навіть троїлися) в часі. Усеохопних спогадів. Але на якійсь межі її спогади про холодну кімнату для гостей, де вона знайшла його у ступорі, і спогади про те, як вони лежали на рипучому ліжку на другому поверсі готелю «Оленячі роги» (ці спогади були на сімнадцять років давніші, але навіть виразніші), різко уривалися. «Ти хочеш відвідати те місце, Лізі?» — запитав він у неї тоді — так, так, — але все, що відбулося потім, провалювалося в осяйне ясно-червоне світло, заховане за тією завісою, і коли вона намагалася проникнути туди поглядом, авторитетні голоси з її дитинства (голос доброї матінки, голос Денді Дебушера та її старших сестер) тривожно вигукували: Ні, Лізі! Це надто далеко, Лізі! Зупинися, Лізі!

Їй перехопило подих. (Чи перехоплювало їй подих тоді, коли вона там лежала зі своїм коханим?)

Її очі розкрилися. (Вони були широко розкриті, коли він іі обіймав, щодо цього вона була певна.)

Яскраве вранішнє світло червневого дня — червневе світло двадцять першого сторіччя — заступило пурпурове сяйво міліарда квітів люпину. Біль у її пошматованій груді затопив її разом зі світлом. Але перш ніж Лізі встигла відреагувати чи то на світло, чи то на панічні голоси, які наказували їй не йти далі, хтось покликав її з нижнього сараю, так її налякавши, що вона мало не зойкнула. Якби в тому окликові пролунало «місус», вона б таки зойкнула.

— Місіс Лендон! — Коротка пауза. — Ви там, нагорі?

У тому голосі не було ніяких ознак акценту, притаманного жителям районів, що межували з Півднем, то була тягуча вимова янкі, і Лізі одразу здогадалася, хто був там, унизу, — заступник шерифа Олстон. Він сказав, що приїхав її навідати, як і пообіцяв. Це була для неї нагода сказати йому, що так, вона тут нагорі, вона лежить на підлозі, тому що Чорний Принц Інкунків тяжко її поранив, і Олстон тоді муситиме відвезти її до Но-Саупа, включивши сирену та блималки, вона потребує, щоб їй наклали шви на грудь, багато швів. Вона потребує захисту, потребує негайно…

Ні, Лізі.

Ця думка утворилася у її власному розумі (щодо цього вона не мала найменшого сумніву), шугнувши, наче промінь у чорне небо, але до неї вона прийшла з голосом Скота. І в такий спосіб набула авторитетності.

І це, мабуть, спрацювало, бо «Я тут, заступнику!» було все, що вона гукнула у відповідь.

— З вами все гаразд? Тобто, все — о’кей, я хотів сказати?

— Усе о’кей, дякую, — відповіла вона, з подивом відзначивши, що голос у неї звучав так бадьоро, ніби в неї й справді все було о’кей.