Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Мені треба було поставити миску на підлогу — я досі пам’ятаю кислий запах пилюки, коли я нахилявся вниз, я ніколи цього не забуду — а потім я підштовхував її туди, де він міг дотягтися до неї. Для цього ми використовували зламане граблище. Не можна було підходити до нього надто близько. Він міг схопити тебе й підтягти до себе. Тато міг і не пояснювати мені, що якби він мене спіймав, то з’їв би живцем, хоч би як я репетував. І це був брат, який улаштовував для мене гру в пошуки була. Брат, який мене любив. Якби не він, мені навряд чи пощастило б вижити. Якби не він, тато вбив би мене, коли мені ще й п’ять років не виповнилося, і не тому, що хотів би мене вбити, а тому, що в нього були свої напади психодіотизму. Я й Пол трималися тільки тому, що були разом. Друзі-нерозлийвода, ти розумієш?

Лізі киває головою. Вона розуміє.

— Але в тому січні мого друга було посаджено на ланцюг у підвалі — прикуто до стовпа та до стола з друкарським верстатом на ньому — і його світ був обмежений півколом… півколом лайна, яке він залишав, коли дотягувався до кінця свого ланцюга, присідав там… і випорожнявся.

На якусь мить він затулив долонями очі. Жили випнулися на його шиї. Він дихає ротом — довгі, хрипкі, конвульсивні вдихи та видихи. Тепер вона може й не запитувати його, де він навчився тримати своє горе при собі; тепер вона це знає. Коли він трохи заспокоюється і вже не дихає так натужно й хрипко, вона запитує:

— Як твій батько зумів прикувати його ланцюгами? Ти пам’ятаєш?

— Я все пам’ятаю, Лізі, але це не означає, що я все знаю. З півдесятка разів він щось підкладав у їжу Пола, щодо цього я впевнений. Я думаю, то був якийсь транквілізатор для тварин, але де він його роздобув, я не маю найменшого уявлення. Пол пожирав усе, що ми йому давали, крім зелені, і це завжди наповнювало його енергією. Він починав вити, гавкати і стрибати, він натягував ланцюги і смикав їх — намагався їх порвати, я думаю, — або підстрибував угору й бив кулаками у стелю, аж поки збивав суглоби до крові. Можливо, він намагався проломитися крізь стелю, а може, робив це з відчуття радості, що він такий сильний. Іноді він лягав у пилюку й мастурбував.

Але, бувало, він був такий активний лише протягом десяти або дванадцяти хвилин, а потім зупинявся. Певно, це було в ті дні, коли тато давав йому своє зілля. Він тоді присідав навпочіпки, щось бурмотів, а потім падав набік, запихав руки між ногами і засинав. Коли він зробив це вперше, тато одягнув йому два шкіряні паси, які він заздалегідь виготовив, хоча той пас, якого він застебнув йому на шиї, мабуть, ліпше назвати нашийником, чи не так? У ті паси були вроблені великі металеві кільця. Він протяг ланцюги в ті кільця, тракторний ланцюг крізь кільце на поясі, а легший ланцюг — крізь кільце на нашийнику, під його потилицею. Потім він скористався ручною паяльною лампою, щоб наглухо заварити ті кільця. Ось так і було прикуто Пола. Коли він прокинувся, то був у нестямі від люті, побачивши себе в такому становищі. Здавалося, він готовий розвалити будинок. — Розплесканий носовий акцент сільської Пенсільванії настільки проник у його голос, що його «будинок» (house) прозвучав майже по-німецькому — Haus. — Ми стояли вгорі над сходами, дивлячись на нього, і я просив тата звільнити його від ланцюга, поки він не зламав собі шию або не задушився, але тато сказав, він не задушиться, і тато мав рацію. Десь через три тижні він став тягати стіл і навіть зігнув центральний стовп — сталевий центральний стовп, який підпирав стелю, але жодного разу не зламав собі шию і жодного разу не задушився.

Потім тато кілька разів підсипав йому своє зілля в надії, що я зможу забрати його з собою в Місячне Коло — я тобі казав, що ми з Полом так називали те чарівне місце?

— Казав, Скоте.

Тепер і Лізі заплакала. Вона дозволила сльозам текти, не бажаючи, щоб він побачив, як вона втирає собі очі, не бажаючи, щоб він побачив, як їй шкода того хлопчика, якому довелося так багато пережити в тому фермерському будинку.

— Тато хотів побачити, чи зможу я взяти його туди і покращити його стан, як було тоді, коли тато різав його, або того одного разу, коли тато тицьнув йому в око плоскогубцями, й воно розпухло, а Пол кричав і кричав, бо майже нічого не бачив, або того разу, коли тато накричав на мене й сказав: «Скуте, ти поганий байстрюк і сучий виродок!» за те, що я приніс у дім весняну багнюку, і він збив мене з ніг, і я зламав свого куприка й не міг добре ходити. Але потім я розходився й одержав бул… ну ти знаєш, винагороду… і з моїм куприком усе стало гаразд. — Він притуляється до неї. — А тато це побачив, поцілував мене і каже: «Скоте, таких, як ти, один на мільйон. Я люблю тебе, малий виродку». А я поцілував його й сказав: «Тату, таких, як ти, один на мільйон. Я люблю тебе, великий виродку». І він засміявся. — Скот відсувається від неї, і навіть у темряві вона бачить, що обличчя в нього стало зовсім дитячим. І вона бачить на ньому вираз розгубленого подиву. — Він так сміявся, що мало не впав зі стільця — я розсмішив свого батька!

Вона має тисячу запитань, але не наважується поставити жодного. Вона не впевнена в тому, що зможе поставити йому бодай одне запитання.

Скот кладе руку собі на обличчя, тре його, дивиться на неї знову. Він повернувся. Повернувся сюди до неї, зі свого минулого.

— Господи, Лізі, — каже він. — Я ніколи нікому не розповідав про ці речі. З тобою все гаразд, після того як ти їх вислухала?

— Так, Скоте.

— Тоді ти збіса хоробра жінка. Ти ще не стала собі говорити: «Усе це дурниці та казна-що»?

Він навіть трохи усміхнувся. Це невпевнена усмішка, але досить щира і так їй подобається, що їй захотілося поцілувати ЇЇ — спочатку в один куточок рота, потім у другий для рівноваги.

— Я намагалася, — каже вона. — Але нічого з того не вийшло.

— Через те, що ми з таким бумом вибралися з-під дерева ням-ням?

— Ти так це називаєш?