Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Тоді перестань рюмсати й допоможи мені з цими ланцюгами. Ми використаємо центральний стовп і стіл із друкарським верстатом на ньому. Цей чортів верстат, певно, важить не менш як чотириста або й п’ятсот фунтів.

— А що як і цього не вистачить, щоб утримати його?

Скажений Лендон повільно хитає головою.

— Тоді я не знаю.

16

Лежачи в ліжку зі своєю майбутньою дружиною і слухаючи, як тріщать на скаженому вітрі «Оленячі роги», Скот каже:

— Ось де мій брат Пол провів своє останнє Різдво, свій останній день Нового року, останні три тижні свого життя — в тому смердючому підвалі.

Він повільно хитає головою. Вона відчуває доторк його волосся до її шкіри, відчуває, яке воно мокре. Це піт. Краплі поту виступили також на його обличчі й так змішалися зі сльозами, що вона не може розрізнити, де сльози, а де піт.

— Ти не можеш собі уявити, якими були ці три тижні, Лізі, а надто, коли тато йшов на роботу, й у домі залишалися тільки він і я, тільки воно і я…

— Твій тато ходив на роботу?

— Нам же треба було їсти, чи не так? І нам треба було платити за опалення, бо ми не могли нагріти весь дім дровами, хоч, Бог знає, ми намагалися. А головне, ми не повинні були дозволити, щоб інші люди довідалися, що в нас діється. Тато все це мені пояснив.

«Звичайно ж, пояснив», — похмуро думає Лізі, проте не каже нічого.

— Я сказав татові, щоб він порізав Пола й випустив отруту, як він завжди робив раніше, а тато сказав, що з цього нічого не буде, різання не поможе анітрохи, бо психодіотизм уже проник йому в мозок. І я знав, що це справді так. Проте та проява ще могла думати, принаймні трохи. Коли тато йшов на роботу, вона називала мене на ім’я. Вона казала, що влаштувала мені бул, добрий бул, і винагородою буде цукерка і кока-кола. Іноді, коли вона озивалася, мені здавалося, що це справді Пол, тож я підходив до дверей підвалу, притуляв вухо до дерева й слухав, хоч я й знав, що це було небезпечно. Тато сказав мені, що це небезпечно і щоб я його не слухав і завжди тримався якнайдалі від підвалу, коли я був сам-один, щоб затуляв пальцями вуха і проказував молитву або голосно кричав «Туди твою мать, туди шпокаря твоєї матері, хай тобі грець і хай буде грець коневі, на якому ти приїхав», бо й ця лайка, і молитва дають один результат і принаймні допоможуть мені викинути його зі своїх думок і не слухати, що він белькоче, бо тато сказав, що Пол від нас пішов і в підвалі не було нікого, а лише бул-диявол із Країни Кривавих Булів, і він сказав: «Диявол уміє зачаровувати нас, Скуте, ніхто краще, аніж Лендони, не знає, як уміє диявол зачаровувати. Або Ландреуси перед ними. Спочатку він зачаровує розум, а потім проникає в серце». Здебільшого я робив так, як він мені наказував, але іноді я підходив близько і слухав… і уявляв собі, що то Пол… бо я любив його і хотів, щоб він повернувся, але не можу сказати, що я в це вірив, і я ніколи не відсував засува…

Тут западає тривала пауза. Його густе волосся неспокійно треться об її шию та груди і нарешті він каже тоненьким і ніби силуваним дитячим голосом:

— Власне, одного разу я таки його відсунув, але двері так і не відчинив… Я ніколи не відчиняв двері до підвалу, поки не повертався тато, а коли тато був удома, Пол лише верещав і гримів ланцюгами, а іноді пугукав, як пугач. І коли він так пугукав, тато, бувало, пугукав йому у відповідь… це було кумедно, ти знаєш, як вони пугукали один на одного… Тато на кухні й… ти знаєш… той, посаджений на ланцюг у підвалі… й мені було страшно, бо, хоч я й розумів, що це жарт, а проте було схоже, вони обидва збожеволіли… збожеволіли і стали розмовляти один з одним мовою пугачів… і тоді я думав: «Лише один нормальний тут залишився, і це я. Лише один не скотився до психодіотизму, й цьому одному лише одинадцять років, і що вони сказали б, якби я пішов до крамниці Мюлі й розповів там про все?» Але я розумів, що з Мюлі в мене нічого не вийде, бо якби тато був удома, він би просто побіг за мною й повернув мене назад. А якби його не було вдома… якби вони мені повірили й прийшли зі мною до нашого будинку, вони вбили б мого брата… якщо мій брат і досі тут, із нами… і забрали б мене із собою… і віддали б мене до Будинку для Вбогих. Тато казав, що якби він не опікувався мною та Полом, то нас віддали б до Будинку для Вбогих, де вони вдягають мішечок на твою цюцюрку, якщо ти пісяєш у ліжко… а великі хлопці… великі хлопці примушують тебе всю ніч смоктати їм пеніс…

Він замовкає, ніби опиняється десь між тим місцем, де він зараз є, і тим, де він тоді був. За стінами «Оленячих рогів» вітер налітає могутніми поривами, і будинок тріщить і стогне. Лізі хочеться вірити, що те, що він їй розповідає, не може бути правдою — що це якісь багаті й моторошні дитячі галюцинації, — але вона знає, що це правда. Кожне його жахливе слово правда. Коли він починає говорити далі, вона чує, як він намагається віднайти свій дорослий голос, своє доросле «я».

— У психіатричних лікарнях є пацієнти — часто це люди, що зазнали катастрофічних травм у лобних частках головного мозку, — які повертаються у тваринний стан. Я про це читав. Але такий процес зазвичай відбувається протягом багатьох років. А з моїм братом це сталося одразу. І коли так сталося, коли він перетнув межу…

Скот робить ковтальний рух. У його горлі щось клацає так голосно, ніби він натиснув на вимикач електричного освітлення.

— Коли я спускався сходами в підвал, щоб принести йому їжу — м'ясо та овочі у великій мисці, так само як ви приносите їсти великому собаці, такому як данський дог або німецька вівчарка, — він натягував ланцюги, якими був прив’язаний до стовпа, один був обмотаний йому навколо шиї, а другий — навколо пояса, з рота в нього текла слина, потім ланцюги смикали його, і він сахався назад, виючи та гавкаючи, як бул-диявол, і, напівзадушений, довго намагався віднайти своє дихання, ти собі це уявляєш?

— Так, — сказала вона слабким голосом.