Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Але тепер, коли небезпеки справді немає, Скот став дуже сором’язливим.

— Відвернися, тату.

— Що за фігню ти мелеш?

У голосі тата лунає потенційна погроза, але вперше Скот не відступає. Його турбує не те, як він підійде до Пола; йому байдуже, якщо тато в цей час дивитиметься на нього. Але він соромиться, що тато побачить, як він візьме свого мертвого брата в обійми. Він от-от заплаче. Він відчуває, що сльози вже зовсім близько, як дощ наприкінці весняного дня, який був дуже жарким і провіщав близьке настання літа.

— Будь ласка, — каже він благальним голосом. — Будь ласка, тату.

Протягом якоїсь миті Скот переконаний, що батько зараз перебіжить на другу сторону підвалу, де стоїть його живий син, причому його потрійна тінь бігтиме поруч із ним по кам’яних стінах, і зацідить йому в обличчя, можливо, навіть зіб’є його з ніг, і він упаде на свого мертвого брата. Він діставав від батька такі ляпаси багато разів, і зазвичай навіть думка про це примушує його зіщулитися від страху, але тепер він стоїть, випростаний, між розкинутими ногами мертвого Пола, дивлячись батькові просто у вічі. Йому нелегко витримати це, але він витримує. Адже вони пережили разом дуже тяжкий період і муситимуть назавжди зберегти цю таємницю між собою: Тссссс. Тож він заслуговує на те, щоб звернутися до батька з таким проханням, і заслуговує на те, щоб дивитися йому просто у вічі, чекаючи на його відповідь.

Тато не біжить до нього. Натомість він глибоко втягує у груди повітря, видихає його й відвертається від сина.

— Ти мені скажеш, коли можна буде помити підлогу й вичистити цей нужник, — каже він буркотливим голосом. — Я рахуватиму до тридцяти, Скуте

21

— «Я рахуватиму до тридцяти, а тоді обернуся знову», — розповідає їй Скот. — Я переконаний, що саме так він закінчив свою фразу, але я цього не почув, бо на той час мене вже не було на поверхні землі. Пола теж, і він уже був вільний від своїх ланцюгів. Після того як він помер, мені було так само легко забрати його з собою, як і завжди, а може, навіть легше. Я можу об заклад побитися, що тато не дорахував до своїх тридцяти. Прокляття, я можу навіть побитися об заклад, що він ще й не почав рахувати, коли почув брязкіт ланцюгів, а може, порив вітру, який залетів до підвалу, в якому ми були, і він обернувся й побачив, що в підвалі, крім нього, більше нікого нема.

Скот, який притиснувся до її тіла, розслаблюється. Піт на його обличчі, руках і тілі висихає. Він тепер розповів їй найголовніше, викинув, виблював найгірше з того, що він досі зберігав у собі.

— Звук, каже вона. — Я сушила собі над цим голову, ти знаєш. Чи був якийсь звук під вербою, коли ми… ти знаєш… знову вибігли на вільний простір.

— Коли ми з бумом вибігли.

— Атож… Коли ми вибігли.

— Коли ми з бумом вибігли, Лізі. Скажи так.

— Коли ми з бумом вибігли.

Вона запитала себе, чи вона, бува, не божевільна? Чи він, бува, не божевільний? І чи божевілля не заразне?

Тепер він запалює ще одну сигарету, й у світлі сірника на його обличчі видно щиру зацікавленість.

— Що ти там побачила, Лізі? Ти пам’ятаєш?

Із сумнівом у голосі вона каже: