Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Усе це, звісно, тільки гра його уяви, звичайно, його клятущої й невиліковної уяви, що мчить, наче оскаженілий нічний кінь із широко розплющеними дикими очима, й коли батько вибігає на ґанок, вона вже досить попрацювала, а тому в цю мить Скот бачить не Ендрю Лендона, а Пола, що посміхається, як ґоблін, і Скот настрахано зойкає. Коли він підсмикує руки вгору, щоб затулити обличчя, тачка знову мало не перекидається. Вона перекинулася б, але тато простягує руку й утримує її від падіння. Потім замахується другою рукою, щоб дати ляпаса синові, але одразу й опускає її. Згодом він його відлупцює, але не тепер. Тепер він потребує його допомоги. Отож замість ляснути Скота тато лише спльовує на свою праву долоню і витирає плювок лівою. Потім нахиляється над тачкою і, забувши про те, що на ньому лише нічна сорочка, а тут, на ґанку, стоїть лютий холод, хапається за її передній борт.

— Я буду підтримувати її, Скутере. Ти ж тримай її за ручки і правуй, не дозволяй цій клятій штуковині перекинутися. Я ще раз бацнув його по довбешці — у мене не було іншого виходу, — але він скоро прочумається. Якщо ми не довеземо цей ланцюг, я не думаю, що він переживе ніч. Я йому цього не дозволю. Ти зрозумів?

Скот розуміє, що життя його брата тепер їде на цій перевантаженій тачці, у якій вони перевозять ланцюг, що важить утричі більше, ніж він. Протягом якоїсь безумної миті він серйозно обмірковує, чи не кинутись йому навтіки у вітряну темряву і бігти так швидко, як тільки зможе. Потім хапається за ручки тачки. Він не відчуває сліз, які котяться йому з очей. Він киває головою татові, а тато киває головою йому.

Те, що між ними відбувається, це такий собі діалог між смертю й життям.

— На три. Один… два… тримай її тепер прямо, ти малий сучий виродку… три!

Скажений Лендон відриває візок від землі й підіймає його на ґанок із криком перенапруження, що вилітає з його рота струменем білої пари. Його спідня сорочка тріщить під однією рукою і звідти виривається на волю жмут густого рудого волосся. Коли перевантажена тачка зависає в повітрі, клятуща тарадайка нахиляється спершу ліворуч, а потім — праворуч, і хлопець думає тримайся, ти довбана суча штуковина. Він виправляє кожен нахил, криком примушуючи себе не робити різких рухів, не перекинути цього паскудного, розтуди його мать, хрінового ящика. І це спрацьовує, але Скажений Лендон не марнує часу на похвалу. Скажений Лендон, не зупиняючись, тягне за собою тачку далі, всередину будинку. Скот кульгає позаду на своїй розпухлій нозі.

У кухні тато обертає тачку й котить її прямо до дверей, які ведуть у підвал і які він зачинив та взяв на засув. Колесо тачки залишає слід на розсипаному цукрі. Скот ніколи цього не забуде.

— Відчини двері, Скоте.

— Тату… а якщо він там, одразу за дверима?

Тоді я зіб'ю його з ніг цією штуковиною. Якщо ти хочеш зберегти якусь надію, що він житиме, то не базікай дурниць і відчини ці хрінові двері!

Скот відсуває засув і відчиняє двері. Пола за ними немає. Скот може бачити розмиту тінь Пола, ще прив’язаного до стовпа, і напруження десь у його тілі, що мало не розривало його, трохи послаблюється.

— Відступи вбік, сину.

Скот відступає вбік. Батько підкочує тачку до першої приступки сходів, які ведуть у підвал. Потім, хрюкнувши від натуги, перекидає її, загальмувавши колесо ногою, коли воно закрутилося назад. Ланцюг падає на сходи з брязкотом, у якому нічого немає від музики, розколовши дві приступки й посунувши вниз. Тато відпихає тачку вбік і сам спускається сходами донизу, підійшовши до ланцюга, що застряв десь посередині свого спуску, і штовхаючи його ногами перед собою до самого низу. Скот рушає за ним і, коли переступає через першу зламану приступку, бачить Пола, який нахилився вбік від стовпа, ліва сторона його обличчя тепер укрита кров’ю. Кутик рота перекривлений без ніякого виразу. Один із зубів лежить у нього на плечі, на сорочці.

— Що ти йому зробив? — майже зойкає Скот.

— Тріснув його дошкою по голові, я не мав іншої ради, — відповідає батько дуже дивним для себе тоном вибачення. — Він став приходити до тями, а ти все ще вовтузився у сараї. З ним усе буде гаразд. Їм дуже важко завдати серйозної шкоди, коли вони стають психодіотами.

Скот майже його не чує. Коли він побачив Пола, залитого кров’ю, то все, що відбулося на кухні, вмить вивітрилося з його голови. Він намагається обминути тата й кинутися до брата, але тато перехоплює його.

— Не підходь до нього, якщо хочеш залишитися живий, — каже Скажений Лендон, і Скота зупиняє не так рука, що схопила його за плече, як жахлива ніжність, яку він чує в голосі батька. — Бо він почує тебе нюхом, якщо ти підійдеш надто близько. Навіть непритомний. Почує тебе нюхом і вмить прийде до тями.

Він зустрічається очима з поглядом свого молодшого сина і киває головою.

— О, так. Він тепер як дикий звір. Людожер. І якщо нам не пощастить знерухомити його, нам доведеться вбити його. Ти зрозумів?

Скот киває головою, потім схлипує гучним схлипуванням, схожим на крик віслюка. З тією самою жахливою ніжністю тато простягує руку, витирає соплі в нього під носом і, змахнувши рукою, струшує їх на підлогу.