Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Скот гарячково думає. Під кожним моїм сном… під кожним…

Його мозок іще блаженно вільний від будь-яких ідей підсвідомості, але він уже почав мислити метафорами, і відповідь сяйнула йому божественним щасливим спалахом. Він біжить нагору сходами так швидко, як тільки можуть його нести маленькі ноги, чуб сповзає з його засмаглого брудного лоба й відкидається назад. Він біжить до свого ліжка в кімнаті, яку ділить із Полом, зазирає під свою подушку і справді знаходить там пляшку кока-коли — високу! — й останнього папірця. Послання на тому папірці таке, як і завжди:

Він підіймає пляшку таким самим рухом, яким через багато років підійме срібну лопату (він почуває себе героєм), потім обертається. Пол лінивою ходою з являється у дверях, тримаючи в руці свою власну пляшку з кока-колою і ключ від кухонної шухляди, в якій зберігається всяка всячина.

— Непогано, Скоте. Це забрало в тебе трохи часу, але ти все відгадав.

Пол відкриває свою пляшку, потім пляшку Скота. Вони цокаються шийками. Пол називає це «причаститися», і коли ви це робите, то маєте загадати якесь бажання.

— Яке буде твоє бажання, Скоте?

— Я хочу, щоб цього літа до нас приїхала пересувна бібліотека. А ти чого хотів би, Поле?

Брат дивиться на нього спокійним поглядом. Незабаром він піде вниз і зробить їм сандвічі з арахісовим маслом та желе, взявши стільчика на задньому ґанку, де колись спав і грався їхній улюблений котик, який накликав на себе лихо своїм нявчанням, щоб поставити його собі під ноги й дістати непочату банку зі свіжим маргарином із горішньої полиці буфета. І він каже

11

Але тут Скот уриває мову. Він дивиться на пляшку з вином, але пляшка з вином порожня. Він і Лізі скинули свої парки і відклали їх убік. Під деревом ням-ням стало зовсім тепло. Можна сказати навіть гаряче, майже задушливо, й Лізі думає: Треба нам якнайшвидше вибиратися звідси. Якщо ми тут залишимося надовше, сніг на вітах почне швидко танути і зрештою обвалиться на нас.

12

Сидячи на кухні з меню від «Оленячих рогів» у руках, Лізі подумала: «Я теж маю якнайшвидше розлучитися з цими спогадами. Якщо я цього не зроблю, то щось набагато важче, аніж сніг, обвалиться на мене».

Але, може, Скот саме цього й хотів? Що він задумав? І чи не є цей пошук була для неї шансом витримати навалу спогадів?

Але мені дуже страшно. Бо я вже так близько.

Близько до чого? Близько до чого?

— Цить, — прошепотіла вона й затремтіла ніби від холодного вітру. Можливо, від того, який віяв від Єлоунайфа. Але тоді вона тремтіла тому, що в неї було дві думки. І два серця. — Ще зовсім трошки.

Це небезпечно. Небезпечно, маленька Лізі.

Вона це знала, вона вже могла бачити, як іскри істини просвічують крізь дірки в багряній завісі. Світяться, наче очі. Чула голоси, які нашіптували їй, що існують поважні причини, чому тобі не слід дивитися в дзеркало, якщо в цьому немає великої потреби (а надто після того, як споночіє, і ніколи — в сутінки), причини не їсти свіжих фруктів по заході сонця й дотримуватися абсолютного посту між дванадцятою ночі та шостою ранку.

Причини не відкопувати мерців.

Але вона не хотіла покинути дерево ням-ням. Принаймні поки що не хотіла.