Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Він не відповідає, лише дивиться на неї так, ніби в неї щось негаразд із головою.

— І жодна сусідська дама до вас не зазирнула?

— Наші найближчі сусіди були за чотири милі від нас. Крамниця Мюлі була набагато ближче. Тому тато так її любив, і, повір мені, багато людей у місті любили її не менше.

— Гаразд. Розказуй мені Частину Другу. «Скот і добрий бул».

— «Пол і добрий бул. Великий бул. Чудовий бул». — Його обличчя прояснюється на цей спогад. Спогад, який урівноважує жахливу згадку про стрибки з лави. — Пол мав зошит з аркушами в синю лінійку, зошит Денісона, і коли він налаштовував етапи була, він виривав сторінку із зошита, щоб її можна було згорнути, а потім порвати на кілька клаптиків.

У такий спосіб він заощаджував папір, щоб зошита вистачило надовше, ти розумієш?

— Атож.

— Але в той день йому довелося вирвати два чи навіть три аркуші, таким довгим був той бул! — Він із такою втіхою згадує про ту подію, що Лізі бачить, якою він був дитиною. — На клаптику, що лежав на столі, було написано БУЛ! — і не тільки на першому клаптику, а й на останньому було те саме — а під цим словом…

10

А під словом БУЛ! Пол написав великими і ретельно виведеними літерами:

Але перш ніж замислитися над загадкою, Скот із великою втіхою дивиться на число 16. Шістнадцять етапів була! Його переповнює почуття тремтячого, радісного збудження. Головна причина його радості в тому, що Пол ніколи не обманює. Якщо він обіцяє шістнадцять етапів, то буде п’ятнадцять загадок. І якщо Скот не зможе розгадати бодай одну з них, Пол йому допоможе. Пол озветься зі своєї схованки моторошним, зловісним голосом (це голос тата, хоча Скот зрозуміє це лише через багато років пізніше, коли писатиме моторошну, зловісну історію під назвою «Порожні демони»), натякаючи Скотові, де він є, поки Скот нарешті здогадається. Хоч набагато частіше Скот не потребує підказок. Він швидко вдосконалюється в мистецтві відгадування загадок, так само, як Пол швидко вдосконалюється в мистецтві ставити їх.

Знайди мене близько в чомусь солодкому.

Скот розглядається навколо й майже одразу зупиняє свою увагу на великій білій чаші, яка стоїть на столі в наповненій пилюкою смузі вранішнього сонця. Він мусить стати на стілець, щоб дотягтися до неї, і весело хихотить, коли Пол гукає моторошним і грізним голосом тата:

— Не розлий там нічого, ти, мамо!

Скот підіймає кришку і знаходить там іще один клаптик паперу з іншим посланням, що написане акуратними друкованими літерами брата:

Доти, доки не зник навесні, Клайд був їхнім котом, і обидва хлопчики любили його, але тато не любив, бо Клайд безперервно нявкав, просячи, щоб його впустили до хати або випустили надвір, і хоч жоден із них ніколи не казав цього вголос (і ніколи не наважився запитати тата), проте обоє підозрювали, що до зникнення Клайда спричинився хтось набагато більший і набагато підліший, аніж лисиця або ласка. Хай там як, а Скот чудово знає, де Клайд часто грався на сонечку, і поспішає туди тепер, перетинаючи сіни, щоб вибігти на задній ґанок, ковзнувши лише побіжним поглядом (і, певно, не більш як одним) по плямах крові під своїми ногами. На задньому ґанку стоїть широкий недоладний диван, від якого чути дивні запахи, коли на нього сідаєш. Він пахне, як смажене пукання, сказав одного дня Пол, і Скот сміявся, поки не намочив собі штанці. (Якби тато був близько, обпісяні штанці означали б великий клопіт, але тато був на роботі.) Скот біжить тепер до цього дивана, де Клайд мав звичай лежати на спині й гратися котушками, якими Пол і Скот махали над ним, намагаючись дістати їх своїми передніми лапами й утворюючи на стіні тінь величезного кота, що боксує. Тепер Скот стає навколішки й зазирає під великі диванні подушки, підіймаючи їх одну за одною, аж поки знаходить третій клапоть паперу, третій етап була, і цей папірець посилає його до

То байдуже, куди він його посилає. Головне полягає в тому, що вони мають попереду довгий і цікавий день. Двоє хлопчиків цілий ранок бігають у старому сільському будинку та навколо нього, в міру того як сонце повільно підіймається в небі, наближаючись до бездонного, не затіненого жодною хмаринкою полудня. Це проста розповідь про вигуки та сміх, про пилюку на подвір’ї та шкарпетки, які сповзають донизу, аж поки збираються у складки на брудних литках; це історія про хлопчиків, які надто заклопотані, щоб попісяти в домі, а тому збризкують кущі на південному боці дому. Це історія про малюка, який не так давно вийшов із пелюшок, а тепер збирає клаптики паперу — під драбиною, яка приставлена до горища над сараєм, під східцями, які ведуть на ґанок, під каменем, який лежить біля старого висохлого колодязя. (Не впади в колодязь, ти, шмаркачику! — остерігає зловісний голос тата, який тепер долинає з високого бур’яну, що на межі бобового поля, яке цього року залишили під паром.) І нарешті Скот одержує останню інструкцію:

Під кожним моїм сном, думає він. Під кожним моїм сном… Де це може бути?

— Тобі треба допомогти, шмаркачику? — лунає моторошний голос. — Бо мені вже хочеться їсти.

Скотові хочеться їсти теж. Уже полудень, він грає в цю гру кілька годин, але просить у Пола ще одну хвилину. Моторошний голос тата повідомляє його, що він має у своєму розпорядженні тридцять секунд.