Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Не хотіла розлучатися з ним.

Він хотів, щоб до них приїхала пересувна бібліотека, хоч йому було тільки три роки, — типове для Скота бажання. А Пол? А чого хотів Пол?

13

— Ну ж бо, Скоте? — запитує вона його. — Яким було бажання Пола?

— Він сказав: «А я хочу, щоб тато помер на роботі. Щоб його вдарило там електричним струмом і він помер».

Вона дивиться на нього з жахом і жалістю.

Несподівано Скот починає знову вкладати речі до ранця.

— Ходімо звідси, поки ми тут не підсмажилися, — каже він. — Я думав розповісти тобі багато більше, Лізі, але не можу. І не кажи мені, що я не такий, як мій старий, бо не в цьому річ, ти розумієш? Річ у тому, що кожен у нашій родині щось одержав від цього.

— Пол також?

— Я не певен, що зможу далі розповідати тобі про Пола.

— Гаразд, — каже вона. — Ходімо назад. Ми подрімаємо, а потім зліпимо сніговика або щось таке.

Погляд, сповнений глибокої вдячності, яким він її обдаровує, вселяє їй почуття сорому, бо насправді вона й сама хоче, щоб він зупинився, — вона вже почула від нього стільки, скільки спроможна переварити, принаймні на даний час. Одне слово, вона сама тепер на грані божевілля. Але вона не хоче, щоб він остаточно зупинився на цьому, бо вона має власне уявлення про те, як надалі мають розвиватися події. Вона майже впевнена в тому, що могла б закінчити цю розповідь за нього. Але спершу вона має поставити одне запитання.

— Скоте, коли твій брат пішов того ранку, щоб купити кока-колу… Призи за добрий бул…

Він киває головою.

— Грандіозний бул.

Авжеж. Коли він пішов до тієї маленької крамниці… Мюлі… Невже нікому не здалося дивним бачити семирічного хлопчика, який прийшов до крамниці весь порізаний? Навіть якщо ті порізи були заліплені пластирем?

Він перестає затягувати пряжки на ранці й дивиться на неї дуже серйозним поглядом. Він ще усміхається, але рум’янець майже повністю зійшов з його щік; його шкіра здається блідою, майже восковою.

— Лендони зцілюються швидко, — мовить він. — Хіба я тобі не казав?

— Казав, — погоджується вона. — У тебе й справді все загоїлося дуже швидко. — А тоді, вже не боячись і самій збожеволіти, вона наважується піти далі. — Ти також казав, що це тривало ще сім років, — додає вона.

— Атож, сім. — Він дивиться на неї, тримаючи ранець на колінах, обтягнутих синіми джинсами. Його очі запитують, скільки ще їй хочеться знати. Скільки вона посміє знати.