Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Розповідав, розповідав. Налітайте ви, круки, розтягуйте все і дзьобайте.

Він зображує каркання, сміється ще більш невесело, потім робить великий ковток вина. Воно майже закінчилося.

— Наш дім було продано за сімдесят тисяч чи десь приблизно таку суму, з якої мені дісталося три тисячі двісті, досить таки чимало, хіба ні? Хай там як, а я об’їхав наш квартал у Мартенсбурзі перед аукціоном, і крамниця була ще там, за милю по дорозі від нашого будинку, і якби ви сказали мені, коли я був малим, що вона від нас тільки за милю, я б сказав, що ви верзете нісенітницю. Крамниця була порожня, забита дошками, на ній висіла табличка ПРОДАЄТЬСЯ, але вона так зблякла, що літери майже не можна було прочитати. Вивіска на даху збереглася ліпше, і на ній було написано УНІВЕРСАЛЬНИЙ МАГАЗИН МЮЛЛЕРА. Але ми завжди називали цю крамницю Мюлі, бо так її називав наш тато. Він мав звичай багатьом речам давати свої назви: так, ЮС Стіл він назвав ЮС Жебростіл… а Пітсбурґ називав Лайнобурґом… і, о прокляття, Лізі, невже я плачу?

— Так, Скоте. — Її голос здається дуже далеким навіть для власних вух.

Він бере одну з паперових серветок, які увійшли до комплекту пікнікового ланчу, і втирає собі сльози. Коли він опускає серветку, він усміхається.

— Отож Пол сказав мені, щоб я поводився добре, поки він сходить до крамниці Мюлі, і я зробив так, як просив мене Пол. Я завжди його слухався. Ти це знаєш?

Вона киває головою. Ти завжди добре поводишся, коли тебе просять про це ті, кого ти любиш, бо знаєш, що час, проведений із ними, закінчиться дуже скоро, хай навіть він довго триватиме.

— Коли він повернувся додому, я побачив, що він приніс дві пляшки кока-коли, і зрозумів, що він збирається зробити добрий бул, тож почув себе дуже щасливим. Він сказав, щоб я пішов у свою спальню і поки що подивився там свої книжки, а він тим часом усе підготує. Йому знадобилося багато часу, і я зрозумів, що це має бути довгий і добрий бул, і це також наповнило мене відчуттям щастя. Зрештою він покликав мене на кухню і сказав, щоб я подивився на стіл.

— А він коли-небудь називав тебе Скутером? — запитує Лізі.

— Ніколи. Коли я прийшов на кухню, його вже там не було. Він заховався. Але я знав, що він спостерігає за мною. На столі лежав клаптик паперу з написом БУЛ! а далі там говорилося…

— Зачекай секунду, — каже Лізі.

Скот дивиться на неї, підвівши брови.

— Тобі було три роки… йому було шість… чи майже сім…

— Правильно…

— Але він уже вмів писати головоломки, а ти міг їх читати. І не тільки читати, а й відгадувати…

— Так? і Скот підвів брови, ніби не розуміючи, що її так дивує.

— Скоте, а чи розумів твій божевільний тато, що він знущається з двох довбаних малих вундеркіндів?

На її превеликий подив, Скот відкидає назад голову й регоче.

— Це його найменше обходило! — каже він. — Ти лишень послухай, Лізі. Бо то був найліпший день із тих, які запам’яталися мені в дитинстві, можливо, тому, що то був дуже довгий день. Мабуть, на заводі Ґіпсум сталася якась непередбачена подія, і старий мусив надовго там затриматися, я не знаю, що там було, але ми мали дім у своєму повному розпорядженні від восьмої ранку до заходу сонця…

— А у вас не було няньки?