Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— От бачиш, Скутере, друзяко Скутере! Я знав, ти це можеш зробити.

Потім тато каже, що це кінець, кривавий бул закінчився, і Скот може подбати про свого брата. Батько каже йому, що він хоробрий, такий маленький і відважний сучий син, батько каже, що він його любить, і в цю мить перемоги Скот навіть перестає звертати увагу на кров на підлозі, він любить свого батька також, він любить свого божевільного, схибленого на кривавих булах тата, любить за те, що цього разу він усе припинив, хоча знає, хоч напевне знає, що наступний раз не забариться.

9

Скот замовкає, розглядається навколо, дивиться на вино. Він не завдає собі клопоту взяти склянку і п’є з пляшки.

— То був не такий уже й високий стрибок, — каже він і знизує плечима. — Хоч трирічному хлопчикові він і здавався дуже високим.

— Святий Боже, — каже Лізі. — І часто він бував таким, Скоте?

— Досить часто. Не раз мені вдавалося втекти. Проте коли я опинявся на лаві, то виходу вже не було. І кінця цьому не було видно.

— Він був?.. Він був п’яний?

— Ні. Він майже ніколи не пив. Ти готова вислухати Частину Другу моєї історії, Лізі?

— Якщо вона схожа на Частину Першу, то я не певна, що готова.

— Не турбуйся. Частина Друга має назву «Пол і добрий бул». Ні, я беру свої слова назад, вона називатиметься «Пол і найкращий бул», і це сталося лише через кілька днів по тому, як старий примусив мене стрибати з лави. Він вирушив на роботу, і коли його вантажівка зникла з очей, Пол сказав мені, щоб я добре поводився, поки він сходить до крамниці Мюлі. — Скот уриває мову, сміється і хитає головою, як роблять люди, коли до них доходить, що вони бовкнули якусь дурницю. — До Мюллера. Так він сказав насправді. Я тобі розповідав, як я повернувся до Мартенсбурґа, коли банк продав з аукціону наш дім? Якраз перед тим, коли ми познайомилися?

— Ні, Скоте.

Він видається спантеличеним — і на мить якимсь жахливо неуважним.

— Справді ні?

— Ні.

Зараз не час нагадати йому, що він мені майже нічого не розповідав про своє дитинство…

Майже нічого. Взагалі нічого. До сьогоднішнього дня, коли вони влаштували собі привал під цим деревом ням-ням.

— Ну гаразд, — каже він (із легким сумнівом у голосі). — Я одержав листа від татового банку — Першого Сільського Банку Пенсільванії… схоже, десь існує і Другий Сільський Банк цього зразка… і в тому листі говорилося, що після стількох років суд ухвалив рішення, і мені належала частина виторгу. Тож я сказав: «Розтуди його так!» і поїхав туди. Уперше за сім років. Я закінчив середню школу в Мартенсбурзі, коли мені було шістнадцять. Відбув чимало тестів. Не може бути, щоб я тобі про це не розповідав.

— Ні, Скоте, не розповідав.

Він сміється невеселим сміхом.