— Тату, я боюся! Тут дуже високо!
— Це не високо, і мені до сраки, боїшся ти чи не боїшся, стрибай, виродку, а то ти в мене пожалкуєш, а твій приятель пожалкує ще більше, стрибай, як парашутист!
Тато на мить замовкає, роздивляючись навколо, його очі витріщені, як буває завжди, коли він провалюється у психодіотизм, вони майже перекочуються в орбітах, потім дивиться на свого трирічного сина, який стоїть, тремтячи, на довгій лаві, у коридорі великого напіврозваленого фермерського будинку, де гуляють тисячі протягів. Стоїть, притиснувши спину до візерунків трафаретного листя, вималюваних на рожевій стіні цього фермерського будинку в сільській глушині, де кожен дбає лише про себе.
— Ти можеш викрикнути: «Джеронімо!», якщо хочеш, Скутере. Кажуть, це іноді допомагає. Коли ти викрикуєш його дуже голосно, стрибаючи з літака.
Так Скот і робить, він готовий прийняти будь-яку допомогу, він кричить: «Джероміно!» — що не зовсім правильно й не допомагає йому, бо він усе ще боїться стрибнути з високої лави на відполіровану дерев’яну підлогу, яка так далеко від нього.
— Ох ти ж паскудний, довбаний Христосику!
Тато виштовхує наперед Пола. Полові вже шість років, скоро буде сім, він високий, має темно-русявого чуба, який спадає йому на лоб і на вуха, він потребує стрижки, його треба вести до містера Бомера в перукарню в Мартенсбурзі, містера Бомера, в якого на стіні висить голова лося, а на шибці вікна видно злинялий малюнок американського прапора і слова Я СЛУЖИВ БАТЬКІВЩИНІ, але мине ще багато часу, перш ніж вони вирушать до Мартенсбурґа, і Скот це знає. Вони не їздять у місто, коли тато психує, і тато протягом якогось часу навіть не ходитиме на роботу, бо він тепер у відпустці й не мусить ходити на свій завод ЮС-Ґіпум.
Пол має сині очі, і Скот любить його більше, ніж будь-кого, більше, аніж любить самого себе. Того ранку руки Пола залиті кров’ю, посмуговані порізами, а тепер тато знову дістає свого складаного ножика, ненависного складаного ножика, який випустив стільки їхньої крові, й підіймає лезо вгору, ловлячи ним промені ранкового сонця. Тато сьогодні спустився до них сходами з криком: «Бул! Бул! Сюди, обидва!» Якщо бул випадає на Пола, він ріже Скота, а якщо бул випадає на Скота, він ріже Пола. Навіть коли тато психує, він розуміє, що таке любов.
— Ти стрибнеш, боягузе, чи мені знову різати його?
— Не ріж його, тату! — волає Скот. — Будь ласка, не ріж його більше, я стрибну!
— Тоді стрибай!
Татова губа підсмикується вгору, оголяючи його зуби. Його очі обертаються в очницях. Вони обертаються, обертаються й обертаються, ніби він роздивляється, чи немає по кутках якихось людей, і, можливо, саме це він і робить, мабуть, саме це він і робить, бо іноді вони чують, як він розмовляє з людьми, яких тут немає. Іноді Скот та його брат називають їх людьми-психодіотами, а іноді — людьми кривавого була.
— Стрибай, Скутере! Стрибай, капосний хлопче! Заволай «Джеронімо!» і стрибай! У нашій родині боягузів іще не було! Стрибай негайно!
— Джероміно! — волає Скот, і хоч ноги в нього тремтять і смикаються, проте примусити себе стрибнути він усе ще не може.
Боягузливі ноги, клятущі боягузливі ноги, і тато не дає йому ще одного шансу. Він глибоко встромляє лезо ножика в руку Пола, і кров тече з рани широкою смугою. Вона капає йому на штанці, на кеди, а найбільше червоної рідини виливається на підлогу. Пол кривиться, але не плаче. Його очі просять Скота, щоб він це припинив, але його рот закритий. Його рот нічого не проситиме.
На заводі ЮС Ґіпсум (який хлопці називають ЮС Ґіпум, бо так його називає тато) люди називають Ендрю Лендона Скаженим, а іноді — містер Скажений. Тепер його обличчя маячить над плечем Пола, а кучма посивілого волосся стоїть у нього на голові так, ніби вся та електрика, з якою він працює, проникла в нього, а його криві зуби розтулилися в жаскій посмішці маски Геловіна, а його очі пусті, бо тато кудись відійшов, він відходько, і в його черевиках залишився тільки психодіот, він більше не чоловік і не тато, а лише кривавий бул із очима.
— Якщо ти зараз не стрибнеш, то я відріжу йому вухо, — каже проява з наелектризованою чуприною їхнього тата, проява, яка стоїть біля них у черевиках їхнього тата. — Якщо стоятимеш там і далі, я перетну його трахане горло, мені на все наплювати. Ну ж бо, Скутере, покажи, на що ти здатний, друзяко. Ти кажеш, ти його любиш, але ти не досить його любиш, щоб перешкодити мені порізати його, чи не так? Тоді як усе, що тобі треба зробити, — це стрибнути з довбаної лави заввишки три фути! А що ти про це думаєш, Поле? Що ти тепер скажеш своєму паршивому малому братикові?
Але Пол нічого не каже, він тільки дивиться на брата, темно-сині очі втупилися в карі, й це пекло триватиме ще дві з половиною тисячі днів — сім нескінченних років. Зроби, що можеш, а все інше хай буде, як буде — ось що кажуть Скотові очі Пола, й це розриває йому серце, і коли він нарешті стрибає з лави (назустріч своїй смерті, як твердо переконана частина його єства), то він робить це не через погрози батька, а тому, що очі брата дозволяють йому стояти там, де він стоїть, якщо стрибати йому так страшно.
Вони дозволяють йому стояти, навіть якщо Пол Лендон помре.
Він стрибає і приземляється на коліна в калюжу крові на дошках і починає плакати, приголомшений тим, що він досі живий, але тепер рука батька обіймає його, батькова рука підіймає його, тепер радше з любов’ю, аніж у гніві. Батькові губи притискаються до його щоки, а потім міцно цілують його в куточок рота.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія Лізі» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга ПеЗКаПеТе“ на сторінці 40. Приємного читання.