Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Вона добре знає, що згодом, коли поїсть, вона буде неспроможна шпокатися, але то пусте; якщо сніг не перестане, вони напевне залишаться ще на одну ніч, тут, в «Оленячих рогах», і тоді все можна буде зробити у якнайліпший спосіб.

Вона відкриває ранець і дістає звідти ланч: два великі сандвічі з курятиною (щедро намащені майонезом), салат і два масивні кусні пирога з ізюмом.

— Ням-ням, — каже він, коли вона подає йому паперову тарілку.

— Авжеж, ням-ням, — погоджується вона. — Ми з тобою сидимо під деревом ням-ням.

Він сміється.

— Під деревом ням-ням. Мені подобається. — Потім його усмішка блякне, і він дивиться на неї дуже серйозним поглядом. — Тут дуже гарно, ти згодна?

— Атож, Скоте. Тут дуже гарно.

Він нахиляється над їжею. Вона нахиляється йому назустріч, і вони цілуються над салатом. — Я кохаю тебе, маленька Лізі.

— Я кохаю тебе також.

І вона ніколи не кохала його більше, аніж у ту мить, відгороджена від світу в цьому зеленому й таємному колі тиші. Ніколи.

7

Попри свої слова, що він дуже голодний, Скот з’їдає лише половину свого сандвіча і трохи салату. До пирога з ізюмом він узагалі не доторкається, зате більше за свою порцію випиває вина. Лізі їсть із більшим апетитом, але не з такою жадібністю, як вона собі уявляла. Її гризе якийсь черв’ячок тривоги. Вона не знає, що там у Скота на думці, але розповідь, яку він їй пообіцяв, схоже, буде для нього тяжкою, а для неї, можливо, ще тяжчою. Найбільше її тривожить, що вона не має найменшого уявлення, що це буде. Якісь проблеми із законом у тому сільському містечку Західної Пенсільванії, у якому він виріс? А може, він має дитину? А може, навіть одружився десь у підлітковому віці, проживши тим скороспілим шлюбним життям місяців два, не більше? Чи він хоче щось розповісти про Пола, свого брата, який так рано помер? Хай там про що йтиметься, а їй доведеться вислухати його тепер. Це неминуче, як дощ після грози, сказала б її добра матінка. Він дивиться на свій шматок пирога, здається, думає, чи бодай не надкусити його, але натомість дістає сигарети.

Вона пригадує, як він сказав Родини засмоктують, і думає: Він говоритиме про були. Він привів мене сюди, щоб розповісти про були. Вона не дивується, що від цієї думки її опановує страх.

— Лізі, — каже він. — Я тобі хочу щось пояснити. І якщо після цього ти передумаєш виходити за мене…

— Скоте, я не певна, що хочу вислухати тебе…

Його усмішка водночас стомлена і налякана.

— Я тебе розумію. І мені самому не хочеться про це говорити. Адже це те саме, що накласти на себе руки в кабінеті лікаря… Ні. Гірше. Це як вирізати собі пухлину або розітнути чиряк. Але є речі, які необхідно зробити. — Його блискучі карі очі не відриваються від її очей. — Лізі, якщо ми одружимося, в нас ніколи не буде дітей. Це факт. Я не знаю, чи дуже тобі хочеться мати їх тепер, але ти походиш із великої родини, і я вважаю цілком природним, що рано чи пізно тобі захочеться заповнити великий дім своєю власною великою родиною. Якщо ти погодишся жити зі мною, ти повинна знати, що цього ніколи не буде. І я не хочу, щоб років через п’ять або десять ти подивилася мені у вічі й закричала: «Чому ти мені раніше про це не сказав, чому?»

Він затягується сигаретою і пускає дим крізь ніздрі, який підіймається вгору сіро-голубою спіраллю. Він обертається до неї. Обличчя в нього дуже бліде, а очі неймовірно великі. Як діаманти, думає вона, зачарована. Уперше він здається їй не просто вродливим (яким він, власне не є, хоч у певному світлі його зовнішність може вразити уяву), а прекрасним — такою красою бувають наділені тільки жінки. Це її зачаровує і, в якомусь розумінні, жахає.

— Я надто кохаю тебе і тому неспроможний тобі брехати, Лізі. Я кохаю тебе всіма тими почуттями, що виходять із мого серця. Боюся, що такий вид усеохопної любові з плином часу стає тягарем для жінки, але я спроможний любити тільки такою любов’ю. Я думаю, що в розумінні грошей ми з тобою будемо багаті, але я не маю сумніву, що в плані емоцій мені судилося на все життя залишитися жебраком. Гроші мені надходитимуть, але щодо всього іншого, то я завжди матиму рівно стільки, скільки зможу тобі віддати, і я не хочу бруднити ці почуття брехнею. Ані тими словами, які я говоритиму, ані тими, які триматиму при собі. — Він зітхає — тривалим тремтливим звуком — і притуляє зворотний бік долоні, в якій він тримає сигарету, собі до лоба так, ніби в нього болить голова. Потім відриває руку від лоба й знову дивиться на неї.

— Дітей у нас не буде, Лізі. Ми не зможемо. Я не зможу.