Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Ти справді думаєш, що вербові листочки схожі на глицю? — сама собі дивується Лізі і думає, що звернеться з цим запитанням до Скота, коли вони полуднуватимуть. Скот усе знає. Проте вона так ніколи його про це й не запитує. Втручаються інші теми.

Скот наближається до верби, й Лізі намагається від нього не відставати, високо підіймаючи ноги, щоб струсити сніг зі снігоступів, ступаючи слід у слід за своїм нареченим. Підійшовши до дерева, Скот відгортає засніжене гілля з його вузенькими чи не так уже й вузенькими листочками, як відгортають завісу, й зазирає всередину. Його обтягнутий синіми джинсами зад приязно стримить у її бік, запрошуючи її за собою.

— Лізі! — каже він. — Тут дуже затишно. Стривай-но я…

Лізі підіймає вгору снігоступ А і з розгону притуляє його до заду в голубих джинсах, який ми позначимо літерою В. Наречений С зникає під Засніженою Вербою D, здивовано лайнувшись. Це вийшло дуже кумедно, справді дуже кумедно, і Лізі починає хихотіти, усе ще стоячи під лапатим снігом. Вона вся у сніжному вбранні; навіть її повіки важкі від налиплого снігу.

— Лізі! — лунає з-під великої білої парасолі.

— Чого тобі, Скоте?

— Ти мене бачиш?

— Ні, — каже вона.

— Тоді підходь ближче.

Вона підходить, ступаючи в його сліди, знаючи, що буде далі, та коли його рука просовується крізь накриту снігом завісу і хапає її зап’ясток, це стає для неї несподіванкою, і вона скрикує зі сміхом і не тільки здригається, а й переживає блискавичний напад справжнього страху. Він тягне її до себе, і холодна білість б’є її по обличчю, засліпивши на мить. Каптур її парки сповзає назад, і сніг сиплеться їй на шию, охолоджуючи її теплу шкіру. Навушники сповзають убік, і вона чує м’яке гупання, коли кавалки снігу падають із дерева позад неї.

— Скоте! — видихає вона. — Скоте, ти мене наляк… — але тут вона уриває мову.

Він стоїть навколішках перед нею, каптур його парки теж відкинутий назад і відкриває чорне волосся, майже таке саме довге, як у неї. Він обкрутив свої навушники навкруг шиї, як навушники радіо. Ранець лежить поруч нього, прихилений до стовбура верби. Він дивиться на неї і всміхається, чекаючи, коли вона відсуне його вбік. І вона його відсуває. Відсуває його далеко. Кожен відсунув би його на моєму місці, думає вона.

Це нагадало їй той день, коли вона потрапила до клубу, де її старша сестра Менда та її друзі гралися в дівчат-піратів.

Але ні. Тут набагато краще, ніж там, бо тут не пахне старим деревом, вологими журналами та запліснявілим старим мишачим послідом. Це так, ніби він привів її в якийсь зовсім інший світ, затягнув у зачароване коло, під біле склепіння, яке не належить нікому, крім них. Це коло має десь футів двадцять у діаметрі. У його центрі стоїть стовбур верби. Трава, яка в ньому росте, досі забарвлена в бездоганний зелений колір літа.

— О Скоте! — каже вона, і пара не вилітає з її рота.

Тут тепло, думає вона. Сніг, який накрив нахилені віти, захищає від холоду простір під ним. Вона розстібає блискавку своєї куртки.

— Тут дуже затишно, правда? А зараз послухаймо тишу.

Він замовкає. Замовкає й вона. Спочатку їй здається, що тут не лунає жодного звуку, але це не зовсім так. Один звук вона чує. Вона чує повільне гупання, приглушене одягом. Це її серце. Він знімає з неї рукавиці, бере її руки у свої. Цілує кожну долоню в самому центрі чашечки. Протягом якоїсь миті ніхто з них нічого не каже. Першою тишу порушує Лізі; вона пукає. Скот регоче, відкинувшись на стовбур дерева й показуючи на неї.

— І я б не проти, — каже він. — Але більш за все інше я хотів би витягти тебе із цих засніжених штанів і шпокнути тебе, Лізі, — адже тут тепло, — але після таких трудів мені дуже хочеться їсти.

— Можливо, трохи згодом, — каже вона.