Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Аменда мала зляканий вигляд, але мобільник узяла.

Лізі губами застерегла її Будь обережна.

10

— Алло, доктор Олберніс? — Аменда говорила повільно, старанно артикулюючи кожне слово, але цілком чітко. — Так, це вона. — Слухає. — Аменда Дебушер, правильно. — Слухає. — Моє друге ім’я — Джорджетта. — Слухає. — У липні сорок шостого року. Тобто мені ще не зовсім шістдесят. — Слухає. — Я маю одну дитину, дочку на ім’я Інтермеццо. Скорочено — Метці. — Слухає. — Джордж В. Буш, мені не хочеться навіть згадувати про нього, цей чоловік наділений комплексами, не менш небезпечними, аніж ті, які він приписує своїм уявним ворогам. — Слухає. Заперечливо хитає головою. — Я… я не можу зараз повернутися до всього цього, докторе Олберніс. Лізі тут, поговоріть із нею. — Вона подала Лізі мобільник, її очі благали якось завершити цю розмову. Лізі кивнула їй підбадьорливо й енергійно. Аменда знесилено відкинулася на своє сидіння, ніби щойно пробігла довгу дистанцію.

— …ще тут? — пролунало з телефону, коли Лізі знову притулила його до вуха.

— Це Лізі, докторе Олберніс.

— Лізі, що сталося?

— Ви хочете, щоб я подала вам детальний звіт, докторе…

— Г’ю. Будь ласка. Г’ю.

Лізі сиділа, напружено випроставшись, за кермом. Тепер вона дозволила собі трохи розслабитися, відкинувшись на шкіряне сидіння водія. Він попросив, щоб вона називала його Г’ю. Отже, вони знову друзі. Їй однаково треба бути пильною, але схоже, що все залагодиться.

— Я прийшла її навідати — ми сиділи в патіо, — і зненацька вона просто прийшла до тями, от і все.

«Прийшла кульгаючи й без краватки, але в усьому іншому — о’кей», — подумала Лізі й ледве спромоглася придушити в собі шалений вибух сміху На протилежному березі озера спалахнула блискавка. У голові в неї теж творилося щось подібне.

— Ніколи про таке не чув, — сказав Г’ю Олберніс. Це було не запитання, тому Лізі промовчала. — І як же вам пощастило вийти з лікарні?

— Пробачте, не зрозуміла?

— Як ви змогли пройти через приймальню крила Еклі? Хто вас випустив?

«Реальність — це Ральф», — нагадала собі Лізі. Намагаючись говорити так, щоб у її голосі пролунав лише легкий подив, вона сказала:

— Ніхто нас не просив щось підписувати, нічого подібного. Усі здавалися дуже заклопотаними. Ми просто вийшли — та й по всьому.

— А як же двері?

— Вони були відчинені, — сказала Лізі.

— Бути такого… почав Олберніс, але на цьому замовк.