Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Цілком, — відповів Олберніс. Лізі відчула полегкість у його голосі, справжню полегкість, і їй стало не по собі, що вона брехала йому. Але треба ж було якось викручуватися із ситуації. — Я міг би приїхати до Ґрінлона завтра близько другої пополудні й поговорити з вами обома. Влаштовує?

— Це буде о’кей.

Якщо ми будемо ще живі завтра обидві.

— Отже, домовилися, Лізі. Мені спало на думку, що…

Але цієї миті прямо над ними з під-хмар вихопилася яскрава, мов розжарене залізо, стріла блискавки і вдарила в щось на протилежному боці шосе. Лізі почула тріск, а також запах водночас електрики й чогось смаленого. Вона ще ніколи у своєму житті не була так близько від блискавки. Аменда зойкнула, але її зойк майже цілком розчинився у страхітливому гуркотінні грому.

— Що то було? — вигукнув Олберніс. Лізі не думала, що зв’язок бодай трохи погіршився, але лікар, якого п’ять років тому її чоловік із такою наполегливістю налаштував на користь Аменди, несподівано здався їй дуже далеким і мало значущим.

— Грім і блискавка, — спокійно сказала вона. — У нас тут справжня буря, Г’ю.

— Вам ліпше зупинитися біля дороги.

— Я так і зробила, але я хочу вимкнути телефон, перш ніж він ударить мене струмом або щось таке. Побачимося завтра…

— У крилі Еклі…

— Гаразд. О другій. Я приїду з Амендою. Дякую вам за… — Угорі над ними знову сяйнула блискавка, й вона мимохіть зіщулилася, але цього разу вона не була така сконцентрована, а грім, хоч і був гучний, проте не загрожував порвати її барабанні перетинки. — …за ваше розуміння, — закінчила вона фразу й натиснула на кнопку end, не сказавши «до побачення». Дощ полив одразу, ніби чекав, коли вона закінчить свою розмову. Він нестямно молотив по автомобілю. Лізі тепер не бачила не тільки пікнікового стола, а й капота своєї машини.

Аменда схопила її за плече, й Лізі пригадала ще одну пісню кантрі, де говорилося, що тільки кощаві пальці можуть продавити тіло до кістки.

— Я не поїду туди, Лізі, я не поїду!

— Ой, Мендо! Мені ж боляче!

Аменда послабила тиск, але не відхилилася. Очі їй палахкотіли.

— Я туди не повернуся!

— Повернешся. Лише поговорити з доктором Олбернісом.

— Ні…

— Заткнися й вислухай мене.

Аменда закліпала очима й відсахнулася, стільки люті уклала у свої слова Лізі.