Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Дарла і я відвезли тебе туди, бо в нас не було вибору. Ти була не більш як шматком м’яса, з якого витікала слина — з однієї дірки, і сеча — з другої. І мій чоловік, який знав, що це станеться, подбав про тебе не лише в одному світі, а й у другому. Ти мені зобов’язана, велика сестричко Мендо-Кролику. І саме тому ти повинна допомогти мені сьогодні вночі й собі самій завтра, і я не хочу чути нічого, крім «Так, Лізі». Дійшло?

— Так, Лізі, — промурмотіла Аменда. Потім подивилася на свої порізані руки й знову заплакала. — А що, як вони знову відправлять мене в ту кімнату? А що, як вони зачинять мене там і стануть мити губкою та поїти соком, який пахне клопами?

— Вони так не зроблять. Не зможуть. Вони взяли тебе туди на умовах добровільності. Я й Дарла дали на це згоду, позаяк ти повністю відключилася.

Аменда сумно захихотіла.

— Скот мав звичай казати так. А іноді, коли бачив, як хтось опинився в такій халепі, то казав: «Цей уже відімкнувся».

— Так, — погодилася Лізі, відчувши, як її шпигнуло гострим болем. — Я пам’ятаю. Хай там як, а зараз із тобою все гаразд. У цьому суть. — Вона взяла руку Аменди, нагадавши собі, що з нею треба бути лагідною. — Ти поїдеш зі мною туди завтра й допоможеш тому докторові відгадати загадку моїх шкарпеток.

— Спробую, — погодилася Аменда. — Але зроблю це не тому, що я тобі зобов’язана.

— Не тому?

— Я зроблю це тому, що я люблю тебе, — сказала Аменда тоном простої гідності. Потім запитала тоненьким голосом. — Але ти будеш там зі мною, чи не так?

— Я тобі обіцяю.

— А може… а може, твій друг порішить нас обох і мені не треба буде турбуватися про Ґрінлон узагалі?

— Не називай його моїм другом, я вже тобі вдруге повторюю.

Аменда посміхнулася з виразом сумного смирення.

— Я спробую це запам’ятати, якщо ти перестанеш мене називати Мендою — Брудним Кроликом.

Лізі вибухнула сміхом.

— Чому ти не рушаєш, Лізі? Дощ припиняється. І, будь ласка, увімкни обігрівач. Тут стає холодно.

Лізі увімкнула обігрівач, виїхала заднім ходом із паркувального майданчика і звернула до дороги.

— Ми поїдемо до твого дому, — сказала вона. — Дулей, певно, не спостерігає за ним, якщо там був не менший дощ, аніж тут, а я сподіваюся, він був не менший. А навіть як і спостерігає, то що він побачить? Ми поїдемо до тебе додому, потім поїдемо до мене додому. Двоє літніх жінок. Невже дві літні жінки можуть його стривожити?

— Малоймовірно, — сказала Аменда. — Але я рада, що ми відправили Канті та міс Баґі Бамперс у тривалу подорож, а ти хіба ні?

Лізі теж була рада, хоч і знала, що їй доведеться давати по телефону довгі пояснення. Вона виїхала на шосе, яке було тепер порожнім. Вона сподівалася, що не натрапить на повалене дерево, яке лежатиме поперек дороги, хоч і знала, що таке може бути. Грім гуркотів над головою і, схоже, був чимось невдоволений.