Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Я перевдягнуся вдома у щось пристойніше, — сказала Аменда. — А ще я маю в холодильнику два фунти доброго м’яса. Я покладу його в мікрохвильову піч, щоб воно швиденько відтануло, бо я дуже голодна.

— У мою мікрохвильову піч, — уточнила Лізі, не відриваючи погляду від дороги.

Дощ припинився на даний момент, але в небі вже купчилися нові чорні хмари. Чорні, як капелюх фокусника, сказав би Скот, і її знову опанувало гостре відчуття його втрати, відчуття порожнього місця, яке ніколи не буде заповнене. Необхідного місця.

— Ти мене чуєш, маленька Лізі? — запитала Аменда, й Лізі усвідомила, що її сестра досі говорить. Що вона щось і про щось їй каже. Двадцять чотири години тому вона боялася, що Менда більше ніколи не заговорить, і ось тепер вона її просто не слухає. Але хіба не в такий спосіб обертається світ?

— НІ, — чесно визнала Лізі. — Мабуть, не чую. Пробач.

— Схоже на тебе, ти завжди такою була. Завжди десь у собі… Голос Аменди урвався, й вона стала дивитися у вікно.

— Десь у моєму маленькому світі? — запитала Лізі, усміхаючись.

— Пробач.

— Не вибачайся. — Вони виїхали з-за повороту, й Лізі крутнула кермо, щоб обминути велику гілку модрини, яка лежала на дорозі. Вона подумала, чи не зупинитися й не скинути її з дороги, але вирішила залишити іі для наступного водія, який їхатиме за нею. Наступний водій, певно, не матиме поруч себе схильну до психічних відхилень особу, про яку треба дбати. — Якщо ти подумала про Місячне Коло, то насправді це не мій світ. Мені здається, кожен, хто туди потрапляє, має свою власну версію цього світу. То що ти мені казала?

— Тільки те, що я маю ще одну річ, яка може тобі знадобитися. Якщо ти не втратила ще охоту пручатися, звісно.

Лізі була здивована. Вона на мить відірвала погляд від дороги, щоб подивитися на сестру.

— Що? Що ти там сказала?

— Просто образний вислів, — відповіла Аменда. — Я хотіла сказати, що маю пушку.

11

До дверей Амендиного будинку був прихилений довгий білий конверт, прикритий навісом ґанку, завдяки чому не потерпав від дощу. Першою тривожною думкою Лізі, коли вона побачила цей конверт, було: «Дулей тут уже побував». Але той конверт, який Лізі знайшла по тому, як дістала мертвого кота зі своєї поштової скриньки, був білий з обох боків. На цьому ж було надруковане ім’я Аменди. Лізі підняла конверт і подала його сестрі. Аменда подивилася надруковані літери, перевернула його і побачила знак якості — Голмарк, — а тоді з глибокою зневагою промовила одне слово:

— Шарль.

Якусь мить це ім’я нічого не означало для Лізі. Потім вона згадала, що колись давно, ще до того як у неї почалися напади божевілля, Аменда мала бойфренда.

«Зелений Біб», — подумала вона, й у горлі в неї щось забулькотіло.

— Що з тобою, Лізі? — запитала Аменда. Її брови підсмикнулися.

— Та я подумала про Канті та міс Баґі, які тепер поспішають до Деррі, — сказала Лізі. — Я знаю, це не смішно, але…