Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Лізі взяла мобільник і подивилася на номер на почасти запотілому вітровому склі.

— Я не маю найменшого уявлення, що я скажу йому, Мендо.

— А що сказав би йому Скот, маленька?

Маленька. Знову вона назвала її так. Ще один душ, шалений, але тривалістю не довше двадцяти секунд, замолотив по даху автомобіля, й поки він торохтів, Лізі зловила себе на тому, що пригадує всі ті виїзди Скота на публіку, коли вона супроводжувала його, — він називав їх кабріолетами. За винятком знаменних подій у Нешвілі 1988 року, вона, як їй здавалося, завжди втішалася цими поїздками, а чом би й ні? Він казав їм те, що їм хотілося почути; її обов’язком було лише всміхатися та плескати в долоні в потрібних місцях. Ну, ще іноді їй доводилося розтуляти рота й казати: «Дякую». Іноді вони давали йому всілякі сувеніри, й тоді він передавав їх їй, і вона мусила їх тримати. Іноді їх фотографували, а іноді були такі люди, як Тоні Еддінґтон — Тоней, — чиїм обов’язком було описати таку подію, й іноді вони згадували про неї, а іноді — ні, іноді писали її ім’я правильно, а іноді — ні, а одного разу її назвали Старою Подругою Скота Лендона, й це було добре, усе було добре, бо вона ніколи не метушилася, вона воліла бути якомога менш помітною, але вона була не такою, як та дівчинка з оповідання Сакі,[72] уміння швидко зорієнтуватися в розмові було не її фахом і…

— Послухай, Амендо, якщо ти думаєш, Скот мені тут допоможе, ти помиляєшся, я не маю найменшого уявлення про те, що він сказав би в такому разі. Чому б тобі просто не зателефонувати докторові Олбернісу й не сказати йому, що з тобою все о’кей…

Кажучи це, Лізі спробувала повернути їй мобільник, але Аменда притиснула свої покалічені руки до грудей жестом протесту.

— Те, що я скажу, не матиме ніякої ваги. Я божевільна. А ти не лише жінка при здоровому глузді, а й удова славетного письменника. Тож зателефонуй йому, Лізі. Прибери доктора Олберніса з нашої дороги. І зроби це тепер.

9

Лізі набрала номер, і те, що відбулося після цього, надто нагадувало дзвінок, який вона зробила в той довгий, довгий четвер — день, у який вона почала просуватися етапами була. На протилежному кінці лінії знову озвалася Кассандра, й Лізі знову довелося слухати музику, яка навіювала сон, коли її попросили зачекати, але цього разу в голосі Кассандри відчувалося збудження й полегкість, коли вона довідалася, хто телефонує. Вона сказала, що доктор Олберніс удома і вона з’єднає його з нею там.

— Не втікайте хоч тепер, — сказала вона Лізі, перш ніж зникнути за мелодією пісні «Я люблю кохати тебе, дитино», яку, можливо, виконувала Дона Самер до того, як вона була відповідним чином препарована для запису на диск. «Не втікайте хоч тепер» звучало трохи зловісно, але той факт, що Г’ю Олберніс був удома… це давало якусь надію, хіба ні?

Але ж він міг зателефонувати копам зі свого дому з такою самою легкістю, як і зі свого офісу, звичайно, міг. Це міг також зробити й черговий лікар із Ґрінлона. І що ти йому скажеш, коли він візьме слухавку? Що ти маєш намір йому казати, нехай тобі чорт?

А що сказав би йому Скот?

Скот сказав би йому, що реальність — це Ральф.

І це незаперечна правда.

Лізі легенько всміхнулася від цієї думки та від згадки про те, як Скот міряв кроками кімнату в готелі… у Лінкольні? У Лінкольні, штат Небраска? Ні, мабуть, в Омасі, бо то була дуже гарна кімната в готелі, можливо навіть, то була одна з кімнат номера люкс. Він саме читав газету, коли під двері йому підсунули факс від його редактора. Редактор, Гарсон Форей, вважав за потрібне внести подальші зміни в третій варіант нового роману Скота. Лізі не могла пригадати, що то був за роман, пам’ятала тільки, що то був один із його останніх романів, які він іноді називав «Трепетними Любовними Історіями Скота». Хай там як, а Гарсон — що працював зі Скотом протягом періоду, який старий Денді назвав би віком дохлого єнота, — вважав, що випадкова зустріч між двома персонажами після двадцятирічної розлуки описана непереконливо. «Сюжет у цьому місці дещо тріщить, старий», — написав він.

«Тріщить у цьому місці, старий», — пробурчав Скот, схопивши в одну долоню все, що в нього було між ногами (і при цьому те симпатичне пасмо волосся впало йому на чоло, як завжди падало, коли він так робив? Звичайно, впало). А тоді, перш ніж вона встигла сказати щось підбадьорливе, він схопив газету, перегорнув її на останню сторінку й показав їй повідомлення на шпальті, яка називалася «Цей дивний світ». Повідомлення мало заголовок СОБАКА ЗНАХОДИТЬ ДОРОГУ ДОДОМУ — ПІСЛЯ ТРЬОХ РОКІВ. Там розповідалося про вівчарку-коллі на ім’я Ральф, який загубився, коли його господарі були на вакаціях у Порт-Шарлотті, Флорида. Через три роки Ральф прийшов додому в місто Юджин, що в Орегоні. Він був худий, без нашийника і з ранами на лапах, але в усьому іншому цілком нормальний і здоровий. Просто підійшов до будинку, піднявся на ґанок і загавкав, щоб його впустили.

«Як ти гадаєш, що подумав би пан Гарсон Форей, якби прочитав про це в одній із моїх книжок? — запитав Скот, відгортаючи волосся з лоба (воно одразу ж упало назад, звичайно). — Чи не надіслав би він мені факс, написавши — твій сюжет тріщить, старий друже?»

Лізі, водночас потішена його роздратуванням і майже до абсурду зворушена думкою про Ральфа, який прийшов додому після всіх цих років (і Бог знає, яких пригод), погодилася, що Гарсон, мабуть, саме так і написав би.

Скот вихопив у неї з рук газету, якусь мить дивився сердитим поглядом на фотографію Ральфа, який мав дуже спортивний вигляд у своєму новому нашийнику та з хусточкою кольору пейслі на шиї, потім відкинув її вбік. «Я скажу тобі дещо, Лізі, — промовив він. — Авторам романів часто доводиться дуже нелегко. Реальність — це Ральф, який приходить додому після трьох років блукань по світу, і ніхто не знає, як йому це вдалося. Але автор романів не може розповісти таку історію! Бо вона тріщить у своєму сюжеті, старий друже!»

Виголосивши цю діатрибу, Скот, наскільки вона пам’ятає, сів за стіл і переписав ті сторінки, на які йому було вказано.