Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Крім, можливо, Місячного Кола, щоб позбутися мертвого психа. Якщо нам пощастить, звісно. Якщо все вийде так, як ми плануємо.

— Ти можеш знову передати телефон Менді? — У голосі Дарли досі чулося певне роздратування, так, ніби вона не вірила собі, що бачила сестру в тому жахливому ступорі, й підозрювала, що та весь час прикидалася: — Канті хоче поговорити з нею.

— Звісно, можу, — сказала Лізі й губами утворила слово «Кантата», передаючи слухавку Аменді.

Аменда кілька разів запевнила, що так, із нею все гаразд, і що так, це справді чудо; ні, вона анітрохи не заперечує, щоб Канті й Дарла згідно зі своїм попереднім планом пообідали в «Хуртовині» і що вона категорично проти того, щоб вони заїхали до Касл В’ю і взяли якісь речі в її домі. Вона має все, що їй треба, Лізі потурбувалася про це.

Під кінець їхньої розмови дощ несподівано припинився, без будь-якого послаблення, так, ніби Бог прикрутив кран на небі, й Лізі раптом спала дивна думка: саме так ішов дощ у Місячному Колі — швидкими шаленими зливами, які раптово починалися і раптово закінчувалися.

Я залишила це позаду, але не дуже далеко, подумала вона й усвідомила, що в її роті досі залишається солодкий, приємний присмак.

Коли Аменда сказала Кантаті, що вона її любить, і урвала розмову, неймовірний пучок вологого червневого сонячного світла пробився крізь хмари й ще одна веселка утворилася в небі, ця вже ближче, засяявши над озером Касл-Лейк. «Як обіцянка, — подумала Лізі. — Обіцянка, в яку хочеш вірити, але якій не можеш цілком довіряти».

8

Звук Амендиного голосу відірвав її від споглядання райдуги. Менда телефонувала в довідкове бюро, запитавши в них номер Ґрінлона й записавши його кінчиком пальця на нижній запотілій частині вітрового скла БМВ.

— Цифри залишаться там навіть після того, як випоти на склі зникнуть, — сказала Лізі, коли Аменда вимкнула слухавку. — Мені доведеться скористатися «Віндексом», щоб витерти їх. Я маю авторучку на центральній поличці — чому ти не запитала?

— Бо я в ступорі, — сказала Аменда й подала їй мобільник.

— Кому ти хочеш, щоб я подзвонила?

— Нібито не знаєш.

— Амендо…

— Це повинна зробити ти, Лізі. Я навіть не знаю, з ким там говорити і як ти мене туди помістила. — Вона помовчала якусь мить, потираючи пальцями штани своєї піжами. Хмари в них над головою зімкнулися, день знову став темний, і, схоже, райдуга їм привиділася. — Звісно, я знаю, — сказала вона. — Але то була не ти, а Скот. Він якось про це домовився. Зарезервував мені місце.

Лізі лише кивнула головою. Вона не могла собі довірити сказати нехай там що.

— Але коли він це зробив? Після того останнього разу, коли я заспівала своєї пісні? Чи після того останнього разу, коли я бачила його в Гавані Південного Вітру? Яку він називав Місячним Кругом?

Лізі не визнала за потрібне її поправляти.

— Він заморочив голову лікареві на ім’я Г’ю Олберніс. Олберніс погодився, що з тобою можуть бути проблеми, коли переглянув твою історію хвороби, і коли ти відключилася цього разу, він оглянув тебе й прийняв. Ти про це не пам’ятаєш? Нічого не пам’ятаєш?

— Ні.