Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Ні, ти мене критикуєш, — сказала Лізі. — І правильно критикуєш. Бо якщо ми й не вклепалися ще в халепу, то незабаром уклепаємося. Я не хотіла б приїхати до твого дому надто рано або залишатися там надовго, якщо Дулей стежить за ним також…

— А Дулей про мене знає?

І якщо туїція мене не обманює, то ви маєте таку собі психовану сестричку, до якої ви теж поспішаєте, хіба ні?

— Я думаю… — почала Лізі й одразу зупинилася. Такий ухильний спосіб констатації тут не годиться. — Я знаю, що він знає, Мендо.

— А проте він не Карнак Великий. Він не може бути у двох місцях водночас.

— Так, але я не хочу зустріти копів також. Я не хочу, щоб вони до цього були якось причетні.

— Їдьмо до Панорами, Лізі. Ти знаєш, до Чудової Панорами.

Чудовою Панорамою місцеві жителі називали місцевість для пікніків, звідки відкривався вид на озеро Касл-Лейк та на басейн Літл-Кін-Понд. Це було біля входу до Центрального парку Касл Рока, й там було багато майданчиків для паркування і навіть кілька портосанів.[70] І дуже ймовірно, що наприкінці дня та ще з грозою, яка наближається, там нікого не буде. То було дуже добре місце для того, щоб зупинитися, подумати, оцінити свої можливості й убити трохи часу. Мабуть, Аменда і справді була генієм.

— Тікаймо-но з центральної вулиці, — сказала Аменда, стягуючи на горлі комір своєї піжами. — Я почуваю себе, як стриптизерша в церкві.

Лізі обережно звернула в бічний провулок — тепер, коли вона якнайменше хотіла мати якісь справи з департаментом шерифа, вона сповнилася абсурдною впевненістю в тому, що неодмінно втрапить у якусь дрібну дорожню аварію, перш ніж устигне залишити позад себе всі машини, з якими вона могла б зіткнутися — і взяла напрямок на захід. Через десять хвилин вони вже були перед знаком, на якому було написано

Державний парк Касл Рока Надаються пікнікові та туалетні послуги Травень-жовтень Парк зачиняється по заході сонця Розпивати спиртні напої та смітити в інтересах вашого здоров’я заборонено законом

---

5

---

Автомобіль Лізі був ЄДИНИМ на паркувальному майданчику, а територія для пікніків була безлюдна — ніде не видно було навіть жодного гультяя з рюкзаком за плечима, очманілого від прогулянки на свіжому повітрі (або від горілки «Золотий Монпельє»). Аменда підійшла до одного з пікнікових столів. Підошви її ніг були рожеві, й навіть у світлі сонця, що сховалося за хмари, її голизна просвічувала крізь зелену піжаму.

— Амендо, ти не боїшся…

— Якщо хтось прийде, я швиденько сховаюся в машину. — Менда подивилася через плече і сяйнула усмішкою. — Спробуй тут прогулятися — трава просто облягає ноги.

Лізі навшпиньки пройшла по асфальту й ступила на зелений килим. Аменда мала рацію — трава облягала ноги, сестра виловила чудову рибу зі Скотового озера слів. А західний краєвид був справжньою втіхою для очей і серця. Грозові хмари скочувалися до них крізь вищерблені зуби Білих Гір, і Лізі нарахувала сім темних плям там, де високі гірські схили були намочені рясним дощем. Осяйні блискавки спалахували всередині чорних штормових кучугур, а між двома з них, сполучаючи їх, наче фантастичний казковий міст, зависла подвійна райдуга, що вигнулася дугою над горою Кранмор, утворюючи синю амбразуру з нерівними краями. Поки Лізі спостерігала, ця амбразура закрилася й відкрилася інша, над горою, назву якої Лізі не знала, і райдуга з’явилася знову Під цими хмарами озеро Касл-Лейк здавалося брудною темно-сірою плямою, а басейн Літл-Кін-Понд був схожий на чорне око мертвої гуски. Здійнявся вітер, але на диво теплий, і коли її волосся відірвалося від скронь, Лізі піднесла вгору руки, ніби наготувалася полетіти — не на чарівному килимі-самольоті, а на звичайній алхімії літньої грози.

— Мендо! — вигукнула Лізі. — Я рада, що я жива!

— І я теж, — серйозним тоном сказала Аменда й простягла перед собою руки.

Вітер підхопив її волосся, яке уже взялося сивиною, і розвіяв його, як волосся дитини. Лізі обережно стиснула пальці сестри у своїх пальцях, намагаючись не зробити їй боляче там, де в неї були шрами від порізів, і водночас відчуваючи, як заполоняє її саму дика сила природи. Над головою в неї гуркотів грім, теплий вітер налітав усе потужнішими поривами, а за дев’яносто миль на заході грози бурхливими потоками стікали вниз по гірських ущелинах. Аменда пішла в танець, і Лізі стала танцювати з нею, їхні босі ноги топталися по траві, їхні сплетені руки здіймалися в небо.

— Так! — вигукнула Лізі, намагаючись перекричати гуркіт грому.

— Що так? — крикнула Аменда їй у відповідь. Вона знову сміялася.