Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Як ти почуваєш себе сьогодні вранці, любий? — запитує вона його.

Він довго нічого не відповідає. Дихає зі свистом, але в ньому вже не чується того скрипу, з яким він дихав тоді, коли лежав на розпеченому гудроні паркувального майданчика й просив льоду. «Йому й справді краще», — думає вона. Потім, із певним зусиллям, він рухає свою руку, аж поки вона опиняється на її руці. Стискає її пальці. Його губи (які здаються жахливо сухими, згодом вона змастить їх кремом або вазеліном) розтуляються в усмішці.

— Лізі, — каже він. — Моя маленька Лізі.

І знову засинає, залишивши свою долоню на її руці, й це надзвичайно приємно Лізі. Вона зможе перегортати сторінки своєї книжки й однією рукою.

16

Лізі стрепенулася, ніби щойно очуняла після дози, виглянула у віконце свого БМВ і побачила, що тінь від її автомобіля значно подовжилася на рівному чорному асфальті майданчика перед закладом містера Пейтла. У попільничці був уже не один недопалок і навіть не два, а цілих три. Вона подивилася назовні крізь вітрове скло й побачила, що з малого віконечка, на задній стіні крамниці, де, схоже, було складське приміщення, на неї дивиться чиєсь обличчя. Воно зникло, перш ніж вона зрозуміла, чи то було обличчя дружини містера Пейтла, чи однієї з його дочок-тінейджерів, але вона встигла помітити вираз на тому обличчі — то був вираз цікавості чи, може, навіть стурбованості. Хай там як, а їй час було рушати. Лізі виїхала заднім ходом із того закутня, у якому стояла її машина, радіючи, що принаймні роздушила сигарети у своїй власній попільничці, замість викинути їх на цей моторошно чистий асфальт, і знову вирушила в напрямку свого дому.

Спогади про той день у лікарні — і про те, що сказала тоді сестра, — це був ще один із етапів була.

Невже справді? Атож.

Щось лежало з нею в ліжку сьогодні вранці, й вона досі вірила в те, що то був Скот. З якоїсь невідомої їй причини він послав її на пошуки була, схожі на ті, які влаштовував для нього його старший брат Пол, коли вони були двійком нещасливих хлопчаків, які росли в сільській місцевості Пенсільванії. Але замість загадок, які вели б її від етапу до етапу, її вели…

— Ти ведеш мене в минуле, — промовила вона вголос. — Але навіщо ти це робиш? Навіщо — якщо там чатує на мене психодіотизм?

Бул, який ти шукаєш, — це добрий бул. Він — за багряною завісою.

— Скоте, я не хочу йти за багряну завісу. — Вона вже наближалася до свого будинку. — Нехай мене трахнуть, якщо я хочу опинитися по той бік багряної завіси.

Але навряд чи в мене є вибір.

Якщо це справді так і наступним етапом була має стати для неї їхня поїздка на вікенд до «Оленячих рогів» — наперед прожитий медовий місяць Скота, — тоді їй буде потрібна кедрова скринька їхньої доброї матінки. Це все, що залишилося їй від матері тепер, коли

(африканки)

афґанки кудись заподілися, і Лізі думає, що та скринька — то її скромна версія меморіального куточка в кабінеті Скота. Саме там вона зберігала всі види пам’яток, що нагадували про

(СКОТ І ЛІЗІ! РАННІ РОКИ!)

перше десятиліття їхнього шлюбу: фотографії, поштові листівки, серветки, книжечки картонних сірників, меню, підстаканники і всілякі подібні дрібнички. Скільки часу витратила вона на збирання тих речей? Десять років? Ні, не так багато. Шість років щонайбільше. А може, й менше. Після «Порожніх демонів» у їхньому житті стали відбуватися швидкі й радикальні зміни — вони знайшли свій вияв не тільки в експерименті з Німеччиною, а й у всьому. Їхнє шлюбне життя перетворилося на щось подібне до божевільної каруселі (радісні й веселі, закрутилися вони у шлюбній каруселі, іронічно подумала тепер Лізі, й так воно насправді було), як у кінці роману Алфреда Гічкока «Чужі в поїзді». Вона перестала зберігати такі речі, як серветки з-під коктейлю або сувенірні коробки із сірниками, бо їм доводилося бувати в надто багатьох вітальнях і надто багатьох ресторанах надто багатьох готелів. А незабаром вона вже не збирала анічогісінько. Та де ж їй тепер шукати кедрову скриньку своєї доброї матінки, яка так чудово пахне, коли її відкриваєш? Десь у домі, вона була цього певна, і вона сповнилася рішучістю неодмінно її знайти.

«Можливо, це й буде моїм наступним етапом була», — подумала вона, а тоді побачила далеко попереду свою поштову скриньку. Її дверцята були опущені, і стосик листів був прикріплений до скриньки резинкою. Лізі розібрала цікавість, і вона під’їхала до стовпа. Коли Скот був живий, їй не раз доводилося бачити свою поштову скриньку повною. Але після його смерті її кореспонденція стала значно тоншою, і дуже часто ці листи були адресовані просто мешканцям або власникам дому. Власне, й сьогоднішній стосик був досить-таки тоненьким: чотири конверти й одна поштова листівка. Містер Симонс, їхній листоноша, має запихати листи у скриньку, хоча в погожі дні він полюбляв використовувати резинку або дві, щоб прикріпляти пошту до міцної металевої кришки. Лізі подивилася на листи — рахунки, рекламні проспекти, листівка від Кантати, — а тоді відкрила скриньку. Вона намацала там щось м’яке, пухнасте й мокре. Вона здивовано скрикнула, відсмикнула руку, побачила кров на своїх пальцях і знову скрикнула, цього разу від жаху. Вона була майже певна, що її вкусила якась істота. Щось залізло вгору по кедровому стовпі, а потім заповзло й у скриньку. Можливо, пацюк, а може, навіть щось гірше — щось скажене, лісовий байбак або дитинча єнота.

Вона витерла руку об свою блузку, важко дихаючи й мало не стогнучи, й примусила себе підняти руку, щоб подивитися, скільки там ранок. І наскільки вони глибокі. На якусь мить її переконаність у тому, що її вкушено, була такою сильною, що вона реально побачила сліди зубів. Потім закліпала очима, й справжня реальність відкрилася перед нею. На пальцях вона побачила плями крові, але ніяких ні укусів, ні подряпин на шкірі там не було. Щось і справді ховалося в її поштовій скриньці, якась жахлива пухнаста несподіванка, але кусатися воно було вже явно неспроможне.