Розділ «Частина перша Пошуки була»

Його голос не звучить гнівно, але вона відчуває, що він міг би розгніватися. У певний час. Якби він не знайшов собі такого місця, де він міг би почувати себе в безпеці, де його вважали б таким, яким він справді є. Атож, вона може стати для нього такою людиною. Вона може облаштувати йому таке місце. Він допоможе їй це зробити. До певної міри вони уже це удвох зробили.

— Ти зовсім інша, Лізі. Я це зрозумів одразу, коли ми тільки вперше познайомилися на вечорі блюзу у Вітальні Мен — ти пам’ятаєш?

Ісусе, Маріє і святий Йосипе, ще б вона цього не пам’ятала! Вона тоді пішла до університету подивитися виставку Гартґена, яку влаштували просто неба, перед Аудиторією Гока, почула музику, яка долинала з Вітальні, й вирішила зайти туди, лише щоб задовольнити свою миттєву примху. Він прийшов через кілька хвилин, подивився на заповнену залу й запитав, чи не зайнятий протилежний кінець кушетки, на якій вона сиділа. Вона майже не слухала музику. Вона хотіла встигнути на автобус, який підходив о пів на дев’яту до Клівза, а тому в неї не залишилося часу на те, щоб її слухати. Тобто вона була вже зовсім близько до того, щоб укластися спати у своєму ліжку сьогодні самій-одній. Від цієї думки вона спізнала тоді відчуття, яке переживає людина, коли дивиться з високого вікна вниз.

Тепер вона нічого цього не каже, лише киває головою.

— Для мене ти, як… — Скот робить паузу, потім усміхається. Усмішка в нього божественна, криві зуби і все таке. — Ти як озеро, до якого всі ми приходимо, щоб напитися. Я розповідав тобі про озеро?

Вона киває головою, усміхнувшись йому у відповідь. Він їй цього не розповідав — принаймні в безпосередній розмові, — але вона чула, як він говорив про це на своїх читаннях або на лекціях, які вона відвідувала у відповідь на його сповнені ентузіазму запрошення, сидячи десь на задніх лавах аудиторії 101 Бордмена або Малої аудиторії 112. Коли він говорить про озеро, він завжди подається вперед, ніби сам хотів би занурити в нього руки, якби міг, або щось витягти з нього — можливо, риби-слова. Цей жест здається їй дуже милим, якимсь хлоп’ячим. Іноді він називає це озером міфів; іноді — озером слів. Він каже, що кожного разу, коли ви називаєте когось добрим серцем або поганим оком, ви п’єте з цього озера або ловите пуголовків біля його берега; що кожного разу, коли ви посилаєте свого сина на війну та небезпеку смерті, тому що ви любите свій прапор і навчили свого сина любити його, ви плаваєте в цьому озері… плаваєте на глибокому… де плавають також великі створіння з хижими зубами.

— Я приходжу до тебе, й ти бачиш мене цілим, — каже він. — Ти любиш мене по всьому екватору, а не тільки за якесь оповідання, що я написав. Коли твої двері зачиняються і світ опиняється зовні, ми з тобою залишаємося віч-на-віч.

— Ти набагато вищий за мене, Скоте.

— Ти знаєш, про що я кажу.

Мабуть, і справді вона знає. І вона цим надто схвильована й тому не може в мертвій темряві ночі зважитися на щось таке, про що потім жалкуватиме вранці.

— Ми поговоримо завтра, — каже Лізі. Вона бере тацю з його сигаретами й знову ставить її на підлогу. — Ти мене про це запитаєш, якщо захочеш.

— Звісно, захочу, — каже він із глибокою переконаністю.

— Побачимо. А зараз, нумо спати.

Він повертається на свій бік. Зараз він лежить майже випростаний, та коли прийде сон, він почне згинатися. Його коліна поповзуть догори, до його вузьких грудей та його лоба, за яким плавають усі ті дивовижні риби всіляких історій, і він притиснеться до стіни.

Я знаю його. Принаймні, починаю його знати.

На цю думку на неї накочується ще одна хвиля любові до нього, і їй доводиться міцно стулити губи, щоб із її рота не вихопилися небезпечні слова. Слова, які потім буде дуже важко повернути назад, якщо вони вилетять. Чи навіть неможливо. Вона влаштовується так, щоб притиснутися грудьми до його спини, а животом — до його голих сідниць. Трохи згодом за вікном починають сюрчати цвіркуни, а Плутон у черговий раз заходиться своїм нічним гавканням. Вона знову провалюється в сон.

— Лізі…

Його голос долинає ніби з якогось іншого світу.

— Чого тобі?

— Я знаю, тобі не до вподоби «Демони»…