Розділ «Частина перша Пошуки була»

— Саме так. — Тепер і вона повторює: — Ліза Лендон.

Як і яйця, це їй смакує.

— Маленька Лізі Лендон, — каже він і підкидає своє яйце в повітря. Воно робить два оберти і падає в жир, натоплений із бекону, — плюсь!

— А ти, Скоте Лендон, обіцяєш мені не пручатися й не брикатися, мов кінь? — запитує вона.

— Не пручатимусь у хворобі й не брикатимусь у здоров'ї, — обіцяє він, і обоє починають реготати, як божевільні, під звуки радіо, що грає в сонячному світлі.

22

Зі Скотом вона завжди багато сміялася. А через тиждень порізи на його руці й навіть глибока рана між зап'ястком і ліктем добре загоїлися.

Навіть шрамів не залишилося.

23

Коли Лізі знову прокидається, вона більше не знає, у якому часі вона перебуває — тоді чи тепер. Але вже досить уранішнього світла просоталося до кімнати, тож вона може бачити холодні сині шпалери і морський пейзаж на стіні. Отже, це спальня Аменди, і все начебто правильно, але щось видається їй тут і неправильним; їй здається, що це сон про майбутнє, який вона бачить у вузенькому ліжку свого малого помешкання, ліжку, яке вона досі ділить зі Скотом більшість ночей, і так триватиме до їхнього одруження в листопаді.

Що її розбудило?

Аменда відвернулася від неї, і Лізі досі притискалася до неї, наче ложка, притулившись грудьми до Амендиної спини, а животом — до її худих сідниць, і що ж це її розбудило? Пісяти їй не хочеться, принаймні не припекло, тоді в чому ж річ?..

Амендо, ти щось сказала? Тобі чогось треба? Можливо, ти хочеш пити? Можливо, тобі потрібне зелене скло оранжереї, щоб порізати собі зап’ястки?

Ці думки промчали крізь її мозок, але Лізі насправді нічого не хотіла казати, бо їй спала дивна думка. Ця думка полягала в тому, що хоч вона й бачила перед собою кучму майже зовсім сивого Амендиного волосся та мереживо нічної сорочки на її шиї, проте насправді вона була в ліжку зі Скотом. Так! Що в якусь мить ночі Скот… що? Проник у спогади Лізі та в тіло Аменди? Щось подібне до цього. Це справді була кумедна думка, проте Лізі не хотіла нічого казати, остерігаючись, що якби вона це зробила, то Аменда могла б відповісти їй голосом Скота. І як би вона тоді повелася? Зойкнула б від жаху? Таким зойком, від якого й мертві прокинуться, як говориться у відомій приказці? Це думка, звичайно, безглузда, але ж…

Але ж подивися на неї. Подивися, як вона спить, із підтягнутими коліньми і нахиленою головою. Якби там була стіна, вона торкалася б її лобом. Тож не дивно, що мені здалося…

А тоді, в густій темряві, яка передує світанку, з обличчям, обернутим так, що Лізі не могла його бачити, Аменда раптом заговорила.

— Дитино моя, — сказала вона.

Пауза.

А тоді:

— Люба моя дитино.