Розділ «Частина перша Пошуки була»

— Трохи боляче, — каже він, — але це допомагає. Воно справді дуже й дуже допомагає, Лізі.

— Атож, — каже вона. Вона сама собі дивується, але їй теж здається, що таке вимочування руки в чаї дезінфікує рани або загоює їх, або робить і те, й те. Чакі Джендрон, кухарка в їхньому ресторані, яка спеціалізується на приготуванні страв швидкого замовлення, велика любителька «Інсайдера»,[16] і Лізі іноді зазирає до цього журналу. Лише два тижні тому вона прочитала статтю на одній з його останніх сторінок про властивості чаю бути корисним у багатьох випадках життя. Хоч на тій самій сторінці була й стаття про те, що в Міннесоті знайдено кістки Біґфута.[17] — Атож, я думаю, ти маєш слушність.

— Не я, а Пол.

Він збуджений, і його обличчя знову забарвилося в колишній колір.

«Ніби він узагалі ніколи себе не поранив», — думає вона.

Скот показує підборіддям на кишеньку в себе на грудях.

— Дістань мені сигарету, люба моя дитино.

— Невже ти куритимеш із такою рукою…

— Звичайно, звичайно.

Тож вона дістає сигарети з його нагрудної кишені, встромляє одну йому в рот і припалює для нього. Запашний дим (вона завжди любитиме цей запах) підіймається синіми кільцями до прогнутої, забрудненої випарами кухонної стелі. Вона хоче більше розпитати його про були, про криваві були зокрема. Перед її очима вже починає вимальовуватися картина.

— Скоте, а твої тато й мама виховували тебе й брата?

— Ні. — Він пересунув сигарету в куточок рота і примружив одне око, яке одразу сховалося за димом. — Мама померла, коли народжувала мене. Тато завжди казав, що я її вбив, тому що надто забарився з виходом назовні й був надто великий.

Він сміється зі своїх слів, ніби це найкумедніший жарт у світі, але це також нервовий сміх, сміх дитини, яка сміється з брудного жарту, що його не зовсім розуміє.

Вона нічого не каже. Вона боїться що-небудь сказати.

Він дивиться тепер на те місце, де його рука зникає в чаї, який тепер набув червонястого відтінку від розчиненої в ньому крові. Він швидко пахкає своєю «Герберт Тарейтон», і циліндрик попелу стає дуже довгим. Його око досі скошене й примружене, і це робить його якимсь не таким. Не чужим, звичайно, але якимсь іншим. Схожим на…

О, мабуть, схожим на свого старшого брата. Того, що помер.

— Але тато також казав, то була не моя провина, що я спав, коли мені настав час вибратися назовні. Він казав, що вона мала поплескати мене по животі й розбудити, але вона цього не зробила, тому я виріс дуже великий, і вона через це померла, отакий у нас вийшов бул.

Він сміється. Попіл падає з його сигарети на прилавок. Він цього, схоже, не помічає. Дивиться на свою руку, занурену в темний чай, і не каже більше нічого.

Це залишає Лізі перед делікатною проблемою. Поставити йому ще одне запитання чи не треба? Вона боїться, він не відповість, що він гарикне на неї (а вона знає, що він може гарикнути; якось це сталося, коли вона переглядала його конспекти, зроблені на семінарі з новітньої літератури). Вона боїться також, що він може їй відповісти. Вона думає, він відповість.

— Скоте… — починає вона дуже лагідним голосом.