Розділ без назви (1)

Наскільки це було можливо, все, наділене політичним змістом, включили до словника В. Назва кожної організації, групи людей, доктрини, країни, інституції, державної будівлі незмінно формувалася за однаковими лекалами: тобто як легке для вимови слово з найменшою кількістю складів, які б вказували на первісне походження. У Міністерстві Правди, наприклад, Департамент Записів (Records Department), де працював Вінстон Сміт, називався Депзап (Recdep), Департамент Художньої Літератури (Fiction Department) — Худліт (Ficdep), Департамент Телепрограм (the Teleprogrammes Department) мав назву Теледеп (Teledep) і так далі. Це робилося не лише для економії часу. Навіть у перші десятиліття двадцятого сторіччя телескопічні слова та фрази були однією з головних характеристик політичної мови; і було відзначено, що тенденція застосовувати подібні абревіатури найбільше розвинена в тоталітарних країнах та тоталітарних організаціях. За приклади можуть правити такі слова як наці, гестапо, комінтерн, агітпроп. На початку така практика розвивалася суто інстинктивно, але в Новомові вона застосовується цілком свідомо. За спостереженнями, такі абревіатурні назви звужують і дещо змінюють значення відповідних слів, відкидаючи більшість притаманних їм асоціативних рядів, які в іншому випадку можуть з ними пов’язуватися. Наприклад, слова Комуністичний Інтернаціонал викликають в уяві складну картину універсального людського братерства, червоні прапори, барикади, Карла Маркса й Паризьку Комуну. Натомість слово Комінтерн позначає лише міцно спаяну організацію й чітко визначену доктрину. Воно вказує на щось легко впізнаване і водночас обмежене у використанні, як стілець або стіл. Комінтерн — це слово, яке можна вимовити навіть не задумуючись, тоді як Комуністичний Інтернаціонал — це фраза, яка майже відразу змушує над нею замислитися. Так само значно менше асоціацій, пов’язаних зі словом Мініправд, і їх набагато легше контролювати, аніж ті, які викликає словосполучення Міністерство Правди. Це пояснює не лише звичку скрізь, де можливо, створювати абревіатури, а й ту надмірну увагу, яка приділяється намаганням формувати їх таким чином, щоб вони легко вимовлялися.

У Новомові милозвуччя домінує над будь-якими іншими аспектами, окрім точності значення. І за необхідності, у жертву йому приносяться навіть граматичні правила. Оскільки для всіх політичних цілей передовсім потрібні короткі обрубані слова вузького значення, які можна швидко й легко вимовити і які у голові мовця породжують мінімум семантичних відтінків. Унаслідок того, що майже всі слова зі словника В дуже схожі, вони навіть отримують певну перевагу. Майже завжди ці слова, такі як goodthink (добромислення), Міпірах (Мінімир), prolefeed (пролоїж), sexcrime (сексозлоч), joycamp (радотабір), Ingsoc (Ангсоц), bellyfeel (нутрочуй), thinkpol (думкопол) і сотні інших — мають два або три склади, з наголосом, який рівномірно розподіляється між першим складом і рештою слова. Їхнє вживання породжує нечітку вимову і, водночас, робить мовлення уривчастим та монотонним. Саме цього й намагалися досягти. Завдання полягало у тому, щоб зробити мову, а надто мову будь-якого ідеологічно заангажованого суб’єкта, максимально незалежною від свідомості. Безперечно, у повсякденному житті, перш ніж щось сказати, іноді треба подумати, але член Партії, який висловлює політичне або етичне судження, мусить висловлювати правильні погляди так само автоматично і не задумуючись, як стріляючий кулемет. Це досягається завдяки його спеціальній підготовці, мова озброює його надійним інструментом, а структура слів з їхнім різким звучанням і зумисною спотвореністю, що відповідає духу Ангсоцу, ще більше сприяє цьому процесові.

Також сприятливим фактом є обмежений вибір слів. Порівняно із сучасною мовою словник Новомови зовсім невеликий, і постійно відшуковуються усе нові способи його скорочення. Новомова відрізняється від майже всіх інших мов тим, що її словник, замість розширюватися, з кожним роком звужується. Кожне скорочення було певним успіхом, оскільки кожне зменшення альтернативи вибору зменшувало спокусу думати. У кінцевому підсумку сподіваються, що артикульована мова утворюватиметься безпосередньо у гортані, зовсім не зачіпаючи найвищих мозкових центрів. Ця мета відверто визнається у такому слові Новомови як duckspeak (крякомов), що означає «говорити як качка». Як і багато інших слів у словнику В, duckspeak має двоїсте значення. За умови, якщо прокрякана думка є правовірною, воно не містить в собі нічого іншого, окрім схвалення, і коли Таймс назвала одного з ораторів Партії doubleplusgood duckspeaker (дваплюсдобрим крякомовцем), це був значний і палкий комплімент.

Словник С. Порівняно з іншими словниками словник С вважається допоміжним і складається цілком з наукових і технічних термінів. Вони нагадують наукові терміни, які ми застосовуємо сьогодні, і утворюються з тих самих коренів, але було також проведено роботу для надання їм точного визначення і очищення від небажаних значень. До них застосовуються ті самі граматичні правила, що й до слів з інших словників. Дуже мало слів зі словника С застосовуються у повсякденному і політичному мовленні. Кожен учений або технічний працівник можуть знайти всі потрібні їм слова у списку, присвяченому його фаху, але вони рідко послуговуються словами з інших списків. Лише дуже мала кількість слів належить до всіх списків, і немає словника, який би виражав функцію Науки як загальну методу мислення незалежно від її конкретних галузей. Власне, не існує навіть слова «наука», бо всі значення, які воно могло б виражати, цілком перебрало на себе слово Ангсоц.

З попередніх роз’яснень випливає, що, за поодинокими винятками, неможливо висловлювати Новомовою неправовірні думки. Звичайно, нею можна промовити якусь дуже брутальну єресь. Можна, наприклад, сказати Big Brother is ungood (Старший Брат поганий). Але це твердження, яке для ортодоксального вуха є очевидним абсурдом, не можна довести за допомогою раціональних аргументів через відсутність необхідних для цього слів. Ворожі Ангсоцу ідеї можуть бути представлені лише в нечіткій безсловесній формі і можуть бути означеними лише у дуже загальних термінах, які узагальнюють і засуджують одразу велику групу неправовірних переконань, водночас не конкретизуючи їх. Загалом, використати Новомову з неправовірною метою можна, лише незаконно переклавши деякі слова назад на Старомову. Наприклад, у Новомові можливе речення Всі люди рівні, але лише у сенсі, яким у Старомові було б наділене висловлювання Всі люди мають руде волосся. Воно не містить у собі граматичної помилки, але висловлює очевидну неправду — те саме, що сказати: усі люди одного зросту, однакової ваги і наділені однаковою силою. Більше не існує концепту політичної рівності, і зі слова рівний було вичищене це побічне значення. У 1984 році, коли Старомова ще залишалася загальноприйнятим засобом спілкування, теоретично існувала небезпека, що застосовуючи слова Новомови, можна було пригадати їхні первісні значення. На практиці ж кожен, хто добре володів дводумством, міг легко уникнути цієї небезпеки, але за два покоління зникла навіть сама можливість таких помилок. Людина, яка від народження послуговувалася Новомовою, вже не знала, що слово рівний мало колись і другорядне значення — «політично рівний», або що слово вільний колись могло означати «інтелектуально вільний», як людина, яка ніколи не чула про шахи, не може знати про другорядні значення, притаманні словам ферзь або пішак. Існує багато злочинів і помилок, які така людина просто неспроможна вчинити, оскільки вони не мають назви, а тому їх годі уявити. Передбачається, що з часом визначальні характеристики Новомови ставатимуть усе промовистішими — зменшуватиметься кількість її слів, дедалі вужчими ставатимуть їхні значення і так само зменшуватимуться шанси їхнього неправильного застосування.

Коли Старомова буде остаточно витіснена, порветься останній зв’язок, що поєднує людей з їхнім минулим. До того моменту історія вже буде переписана, але подекуди збережуться не до кінця цензуровані фрагменти з давньої літератури, і, якщо поновити знання Старомови, їх можна буде прочитати. У майбутньому такі фрагменти, навіть якби їм пощастило зберегтися, стануть незрозумілими і непридатними для перекладу. Перекласти якийсь уривок зі Старомови на Новомову можна буде тільки у тому разі, коли йтиметься про якийсь технічний процес, просту повсякденну дію, або якщо він за своєю суттю буде правовірним (добродумним — як сказали б Новомовою). На практиці це означає, що жодна книжка, написана приблизно до 1964 року, не може бути цілком перекладена. Дореволюційну літературу можна піддати лише ідеологічному перекладу — тобто змінивши не лише її мову, а й зміст. Візьмемо, наприклад, добре знаний уривок із Декларації Незалежності:

Ми вважаємо за очевидну істину, що всі люди створені рівними, що Творець наділив їх певними незаперечними Правами, до яких належать також Життя, Свобода й прагнення Щастя. Щоб забезпечити ці права, люди обирають собі уряд, який отримує владу зі згоди тих, ким він керує. І якщо будь-яка форма врядування починає руйнувати ці незаперечні права, то люди мають право замінити або повалити цю владу і вповноважити нову...

Дотримуючись змісту оригіналу, Новомовою неможливо перекласти цей уривок. Найточніший його переклад стиснув би цей уривок в одне слово думкозлочин. Повний переклад можливий лише у вигляді ідеологічного перекладу, у якому слова Джефферсона замінили б на панегірик абсолютній владі.

Насправді таким чином уже було трансформовано велику частину літератури минулого. З міркувань престижу бажано було зберегти пам’ять про певні історичні постаті, водночас привівши їхні досягнення у відповідність до філософії Ангсоцу. Перекладаються різні письменники, такі як Шекспір, Мільтон, Свіфт, Байрон, Дікенс та деякі інші: коли це завдання буде виконане, їхні оригінальні твори з усією тією літературою минулого, якій пощастило зберегтися, будуть остаточно знищені. Ці переклади вимагають повільної і копіткої праці, і навряд чи можна сподіватися, щоб їх було закінчено раніше першого або другого десятиліття двадцять першого сторіччя. Існує також велика кількість суто утилітарної літератури — безцінні технічні посібники тощо, які зазнають тієї ж долі. Саме для того, аби на переклад цих творів було достатньо часу, останнє ухвалення Новомови відкладено щонайманше на 2050 рік.

Влада: вчора, сьогодні — навічно

«1984» — один з найголовніших і вже точно найважливіший роман минулого сторіччя. Важко пригадати якийсь інший літературний твір, який би без зайвої манірності, настільки ж чітко, правдиво і жорстко поставив перед загалом таку ж важливу проблематику. А саме: що таке влада? Яка її природа? Куди прямує сучасне суспільство? Що таке справжня смерть, і яка саме смерть є справжньою — фізична смерть індивіда, а чи смерть його внутрішнього єства, при збереженні фізичного тіла? Що таке свобода, і як вона співвідноситься з владою? Чи можливий бодай найменший прояв свободи, нехай навіть у вигляді можливості мати свої власні глибоко приховані, вільні від примусу думки, в умовах абсолютної тоталітарної влади?

Погодьтеся, досить вагомий обшир запитань, або й навіть наріжний — і то не лише для сучасного Орвеллу суспільства, а й для нашого часу також. Маю підозру, що ці питання залишатимуться актуальними ще дуже тривалий час, аж поки не зміняться самі підвалини людського соціуму і принципи функціонування нашої цивілізації.

« 1984» було завершено 1949 року — це майже середина бурхливого і кривавого XX сторіччя, злам індустріальної епохи розвитку людства і початок постіндустріальної, інформаційної ери. Саме закінчилася Друга світова війна — кровопролитна і надзвичайно ефективна за показником нищення людей і створених ними благ. Вона відбулася лише через двадцять років після не менш кривавої, але дещо менш технологічної Першої світової. Природно, що Орвелл у романі не приховує своїх похмурих прогнозів щодо подальшого напряму розвитку цивілізації. Друга світова війна завершилася використанням нової надпотужної атомної зброї, здатної водночас нищити мільйони людей і руйнувати величезні міста-мегаполіси. Винахід цієї зброї відразу ж змінює сам принцип майбутніх масштабних воєн і викликає правомірне запитання: що станеться у разі масового застосування воюючими сторонами атомної зброї?

У 1962 році під час Карибської кризи наш світ опинився за якихось півкроку від відповіді на це досі теоретичне запитання. На щастя, ми так і не отримали цієї відповіді. Поки що. А Джорд Орвелл, пишучи «1984» у сорокових роках минулого сторіччя, вже тоді передбачав подібну ситуацію і логічно припустив, що так само, як невдовзі після Першої світової війни розпочалася Друга світова, після Другої світової неодмінно має відбутися Третя світова війна, але цього разу вже із застосуванням атомної зброї. Власне, світ «1984» — це світ після умовної Карибської кризи, яка так і не була розв’язана. Або ж, якщо завгодно, була розв’язана саме атомною зброєю, і людство нарешті отримало відповідь на запитання щодо атомної війни. А відповідь полягала у тому, що тотальна атомна війна була абсолютно не вигідна жодній із сторін-супротивників, бо цілковите знищення цивілізації означало й зникнення самої влади. А оскільки сама суть війни це і є один із найвищих проявів влади, то така війна була б абсурдною, бо суперечила б самим підвалинам влади, а отже — суперечила сама собі.

Ведучи мову про антиутопії, варто згадати, що найвідомішими зразками жанру, поруч з «1984», вважаються «Ми» Євгена Замятіна (1920) та «О дивовижний новий світ» Олдоса Гакслі (1932). Обидва ці тексти були написані раніше за «1984» і так чи інакше могли впливати, а швидше за все, і вплинули на Орвелла і створюваний ним пізніше роман. Наведу уривки з рецензії Орвелла на роман «Ми», яку він написав 1946 року:

«Перше, що привертає увагу під час читання «Ми», — цей факт, я вважаю, досі був непомічений, — так це те, що роман Олдоса Гакслі «О дивовижний новий світ» своїм написанням, вочевидь, частково завдячує саме цій книжці. Обидва твори розповідають про повстання природного людського духу проти раціонального механістичного світу, позбавленого живих почуттів, в обох випадках дія перенесена на шістсот років уперед. Схожа й атмосфера обох книжок, та й зображений у них тип суспільства однаковий, хоча у Гакслі не так сильно відчувається політичний підтекст і помітніший вплив найновітніших біологічних і психологічних теорій».

«Страта, за своєю суттю, є жертвопринесенням людини, і цей ритуал пронизаний похмурою атмосферою рабовласницьких цивілізацій Давнього світу. Саме оце інтуїтивне розкриття ірраціонального боку тоталітаризму — жертовності, жорстокості як самоцілі, обожнювання Вождя і наділення його божественними рисами — підносить книжку Замятіна вище за книжку Гакслі».

«Вочевидь, метою Замятіна є не зображення якоїсь певної країни, а ілюстрація, чим нам може загрожувати механістична машинна цивілізація».

«Це дослідження сутності Машини — джина, якого людство бездумно вивільнило з пляшки і тепер не може загнати назад».

У цій рецензії Орвел також висловлює свою незгоду з концепцією майбутнього тоталітаризму за Замятіним (і Гакслі), в якому держава «компенсує відібрану у громадян свободу спокоєм і добробутом». Орвелл вважає, що майбутні тоталітарні режими характеризуватимуться не лише обмеженням свободи, але й навмисним загальним зубожінням населення, утримуванням його у постійному страху, пригніченні і неуцтві.