Розділ «ВІВТОРОК, 27 ВЕРЕСНЯ»

Він не відповів: він гадав, що вона має рацію. Ці чотири стіни й ця жінка на ліжку були незначним випадком, невиразними нічними примарами. Матьє був скрізь, де панувала ніч, від північних кордонів до Лазурного берега; він був одним цілим з нею, дивився на Ірену всі очима ночі: вона була всього лиш крихітним світлячком у нічній пітьмі. Од пронизливого крику він аж підскочив.

— Ото вже лихо! Піду гляну, що там із ним.

Вона навшпиньках вийшла з кімнати, а Матьє запалив люльку. Йому вже не хотілося йти на вулицю Монторґей: вулиця Монторґей була тут, вона перетинала кімнату; тут проходили всі вулиці Франції, росли всі її трави. Ці чотири дощані стіни поставили десь. Матьє теж був десь. Ірена повернулася й сіла: вона була хтось. Вона не була схожа на бретонку. Радше на маленьку аннамітку з кав'ярні «Дом». В неї була шафранова шкіра, невиразне і млява грація.

— Пусте, — сказала вона. — Він марить.

Матьє мирно затягнувся люлькою.

— Цей хлопчак, напевне, добряче зазнав лиха.

Ірена стенула плечима, і її обличчя різко змінилося.

— Овва! — сказала вона.

— Ви раптом стали такою черствою, — зауважив Матьє.

— Ох, мене так дратує, коли жаліють отаке паненя, це ж бо витівки багацької дитини.

— Але ж він усе-таки нещасний.

— Не змушуйте мене сміятися. Батько витурив мене з дому в сімнадцять років: мушу сказати, ми не дуже ладнали між собою. Та я не сказала б, що була нещасна.

На мить Матьє угледів під її пещеною личиною бувале і жорстке лице жінки, яка багато чого зазнала на віку. Голос її, повільний і глибокий, плив із якимсь монотонним обуренням.

— Можна бути нещасним, — сказала вона, — якщо тобі холодно або ти недужий або в тебе немає чого їсти. Все інше просто химери.

Він зареготався: вона старанно морщила носа і широко розтуляла свого ротика, випльовуючи слова. Він насилу чув її: він її бачив. Погляд. Величезний погляд, порожнє небо: вона тріпотіла в цьому погляді, немов комаха у світлі фар.

— Ні, — сказала вона, — я можу дати йому притулок, опікуватися ним, завадити йому коїти дурниці, та не хочу я, щоб його жаліли. Бо знаю, що таке нещастя! Й коли буржуа кажуть, що вони нещасні…

Вона уважно глянула на нього і звела подих.

— Щоправда, ви теж буржуа.

— Так, — відказав Матьє. — Авжеж, я буржуа.

Вона бачить мене. Йому здалося, ніби він твердне і хутко меншає. За цими очима було беззоряне небо, в неї теж є погляд. Вона бачить мене, як бачить стіл та укулеле. І для неї я існую: часточка, що зависла у погляді, буржуа. Це правда, що я буржуа. І все-таки йому не вдавалося відчути це. Вона знай дивилася на нього.