Розділ «ВІВТОРОК, 27 ВЕРЕСНЯ»

— Куди? А, справді… Але ж не зараз — через рік.

— А що таке рік?

Вона знай дивилася на нього; він витяг руку з-під простирала й нагорнув пасмо чуприни на очі.

— За рік війна, може, і скінчиться, — обережно сказав він.

— Скінчиться? Ох, не кажи: всі знають, коли починається війна, та не знають, коли вона скінчиться.

Її біла рука метнулася з простирадла: мов сліпа, вона почала обмацувати Борисове обличчя. Вона гладила його скроні й щоки, обвела обриси його вух, пучками пестила носа: він відчув себе кумедним.

— Рік — це довго, — гірко сказав Борис. — Є час подумати.

— Видно, що ти ще хлопчак. Якби ж ти знав, як швидко минає рік у моєму віці.

— А от я вважаю, що це довго, — вперто повторив Борис.

— То ти хочеш воювати?

— Не про це йдеться.

Було вже не так гаряче, він перевернувся на спину і простягнув ноги, доторкнувшись кінчиками пальців до якоїсь тканини в кінці ліжка, то були штани від його піжами.

— Хоч що б там було, якщо вже я повинен воювати, то краще зробити це відразу й більше не балакати про це.

— Ого! А я? — вигукнула Лола. І, задихаючись, додала: — Тобі завиграшки покинути мене, тварючко?

— Але ж я все одно покину тебе.

— Авжеж, тільки якомога пізніше! — пристрасно сказала вона. — Це душу з мене вийме. Бо такий, як ти, по три дні лінуватиметься мені писати, а я гадатиму, що тебе забили. Ти не знаєш, що це таке.

— Ти теж не знаєш, — сказав Борис. — Зачекай, поки воно станеться, то й будеш страждати.

Запало мовчання, потім вона сказала хрипким і лютим голосом, який добре був йому знайомий:

— Принаймні не дуже важко звільнити когось від призову до війська. Стара знається на цьому краще, ніж тобі здається.

Він хутко перевернувся на бік і розлючено глянув на неї.