Розділ «ПОНЕДІЛОК, 26 ВЕРЕСНЯ»

Я від туги в'яну й млію…

— Зрозумів я, — сказав Жермен Шабо. — Цього разу я зрозумів.

— Що ти зрозумів? — поспиталася дружина.

— А те, що це оборудки з вечірньою пресою. Вони не хочуть передавати по радіо переклад, поки його не опублікують газети.

Він підвівся і взяв капелюха.

— Пішов я, — сказав він. — Куплю «Ентрансіжан» на бульварі Барбе.

Пора. Він спустив ноги з ліжка, подумав собі: «Пора». Вона побачить, що пташка випурхнула з клітки, а до укривала пришпилено тисячофранкову купюру, якщо буде час, то я прилучу ще і прощальну поему. Голова його була важка, проте не боліла. Він провів руками по обличчю і з відразою опустив їх: вони тхнули муринкою. На шкляній поличці над умивальницею біля пульверизатора і гумової губки лежало рожеве мило. Він узяв було губку, та до горла підкотила нудота, і він відшукав у своїй валізці туалетну рукавичку і мило. Він помився з ніг до голови, вода цебеніла на підлогу, та то було пусте. Він причесався, дістав з валізки чисту сорочку і вбрався. Сорочка страдника. Він був сумний і мовчазний. На столику була щітка, він дбайливо почистив свого піджака. «Але куди ж я запроторив штани?» — подумав він. Він зазирнув під ліжко і навіть під укривала, потім подумав: «Либонь, я був п'яний мов чіп». Він відчинив дзеркальну шафу і занепокоївся: штанів нігде не було. Якусь мить він постояв посеред кімнати в самій сорочці й чухав потилицю, роззираючись довкруги, а потім його охопила лють, адже ж украй недоречно для майбутнього страдника отак стояти в самих шкарпетках у покої якоїсь мандрьохи, щоб поли сорочки ляскали його по колінах. Цієї миті по праву руч він угледів шафу в стіні. Він підбіг до нього, та ключа в замку не було; він спробував було відчинити його нігтями, а потім ножицями, які лежали на столі, та все було марно. Він жбурнув ножиці й почав стусати дверцята носаком, розлючено примовляючи: «Клята ти лярво, мандрьохо! Таж вона замкнула мої штани, що я не вийшов звідси».

— І от я можу сказати лише одне: двоє зійшлися віч-на-віч — там Бенеш, а тут я!

Вся юрма почала репетувати. Анна тривожно глянула на Мілана. Він підійшов до приймача і, застромивши руки до кишень, дивився на нього. Обличчя його потемніло, на вилицях грали жовна.

— Мілане, — озвалася Анна.

— Ми люди різного штибу. Коли пан Бенеш в епоху великого протистояння народів вештався собі світами, тримаючись якмога далі від небезпеки, то як вірний німецький солдат я чесно виконував свій обов'язок. А сьогодні я стою навпроти цієї людини як солдат свого народу.

Вони знову вибухнули оплесками. Анна підвелася і поклала долоню на Міланову руку: його м'язи були напружені, все тіло закам'яніло. «Він зараз упаде», — подумалося їй. Затинаючись, він сказав:

— Мерзотник!

Вона щосили стиснула його руку, та він відштовхнув її. Очі його наллялися кров'ю.

— Бенеш і я! — затинаючись, повторив він. — Бенеш і я! Тому що за тобою сімдесят п'ять мільйонів душ.

Він ступнув крок уперед; вона подумала: «Що він хоче зробити?», а потім кинулася до нього; та він уже встиг двічі плюнути на радіоприймач.

Голос провадив:

— Я хочу заявити небагато: я вдячний панові Чемберлену за його зусилля. Я запевнив його, що німецький народ не прагне нічого іншого, як тільки миру; та я заявив йому також, що не можу розширювати межі нашого терпіння. Крім того, я заявив йому і повторюю це тепер, що як тільки цю проблему буде вирішено, для Німеччини в Европі не залишиться жодної територіяльної проблеми! Крім того, я запевнив його, що як тільки Чехословаччина вирішить цю проблему, себто чехи мирно, без пригнічення розберуться зі своїми національними меншинами, я не буду більше цікавитися чеською державою. Я гарантую це! Чехи нам геть не потрібні. Але водночас я заявляю німецькому народові, що в питанні, котре стосується судетських німців, моє терпіння добігає кінця. Я запропонував панові Бенешу план, який становить собою фактичне втілення того, про що він сам уже запевняв. Тож рішення у його руках: мир або війна. Або ж він прийме ці пропозиції і дасть волю німцям, або ми прийдемо взяти її самі.

Герера звів голову, він люто радів.

— Боже милий! — вигукнув він. — Господи боже мій! Чули, еге? Та це ж війна!