Розділ «ПОНЕДІЛОК, 26 ВЕРЕСНЯ»

— Слухай, — переможно вигукнув Жак, — слухай!

З радіоприймача зненацька почувся страшенний галас. Одета відступила на крок, це було майже несила терпіти. «Як їх багато, — подумала вона. — І в якому захваті вони від нього!» Там, за тисячі кілометрів, десятки тисяч негідників. І от їхні голоси наповнили спокійну родинну вітальню — і там вирішувалася саме її доля.

— Ось воно, — сказав Жак, — ось воно!

Ревисько потроху стихало; можна було розрізнити тверді й гугняві голоси, а потім запала тиша, й Одета зрозуміла, що зараз він буде говорити. Борис пхнув двері в бар, і господар махнув йому рукою, щоб він поспішив.

— Хутчій, — сказав він, — зараз почнеться.

Їх було троє, вони сперлися об цинову ляду: тут був марселець Шарльє, друкар з Руана і здоровецький кремезний здоровань, який продавав швацькі машинки, звали його Шоміс.

— Вітаю, — тихо сказав Борис.

Вони швидко з ним поздоровкалися, і він підійшов до радіоприймача. Він поважав їх, бо вони не побоялися скоротити свою вечерю, аби послухати, як просто в обличчя їм скажуть самі прикрощі. Це були тверді люди, які дивилися правді у вічі.

Він сперся долонями об стіл, дивився на неозору морську гладінь, наслухав гомін хвиль. Він підняв праву руку, й море вгамувалося. Він каже:

— Любі мої співвітчизники.

Є межа, коли вже неможливо поступатися, тому що це було б фатальною слабкістю. Десять мільйонів німців перебували поза межами Райху на двох великих штучно створених теренах. Ці німці прагнули знову прилучитися до свого Райху. Я не мав би права увійти в історію Німеччини, якби дозволив собі байдуже кинути їх напризволяще. Я не мав би морального права бути фюрером свого народу. Я вже достатньо поступився і достатньо пожертвував. Тут лежить межа, якої я не можу переступити. Плебісцит в Австрії засвідчив, наскільки обгрунтовані ці почуття. Це був яскравий приклад, і таких результатів не сподівався цілий світ. Та ми вже переконалися, що для демократій плебісцит стає зайвим і навіть шкідливим, якщо не приносить їм того результату, якого вони прагнуть. Однак на щастя для всього німецького народу ця проблема таки вирішилася.

А тепер перед нами стоїть остання проблема, яку потрібно вирішити і яка буде вирішена.

Море забурхало біля його ніг, і якусь мить він мовчки дивився на його велетенські хвилі. Одета притиснула долоню до грудей, од цього ревиська в неї щоразу мало серце не вискакувало. Вона схилилася до Жакового вуха, який сидів, насупивши брови, з винятково уважним виглядом, хоча Гітлер уже декілька секунд тому перестав говорити. Вона без особливої надії запитала:

— Що він каже?

Жак претендував на знання німецької мови, бо колись упродовж трьох місяців був у Ганновері й уже десять років ретельно слухав по радіо всіх берлінських промовців і навіть передплачував «Frankfurter Zeitung» задля фінансових статей. Та його розповіді про те, що він почув або прочитав, завжди були невиразні. Він стенув плечима:

— Те саме, що й завжди. Про жертви і щастя німецького народу.

— Він ладен піти на жертви? — жваво поспиталася Одета. — Це означає, що він ладен поступитися?

— Звичайно ж, ні… Знаєш, це просто слова.

Він простягнув руку, й Карл перестав кричати: це був наказ. Він обернувся ліворуч і праворуч, бурмочучи: «Слухайте! Слухайте!», і йому здалося, ніби німий наказ фюрера пронизав його з ніг до голови і втілився у його голосі. «Слухайте! — сказав він. — Слухайте!» Він був усього лиш покірним знаряддям, резонатором: од утіхи він аж затремтів увесь. Всі замовкли, залу огорнула тиша й ніч; Гесс, Ґерінґ і Ґеббельс щезли, в цілісінькому світі не було нікого, крім Карла і його фюрера. Фюрер виголошував промову під великим червоним штандартом зі свастикою, він говорив для Карла, лише для нього одного. Голос, єдиний на світі голос. Він промовляє за мене, він мислить за мене, він вирішує за мене. Мій фюрер!

— Це остання територіяльна вимога, яку я хочу поставити перед Европою, але це вимога, від якої я не відступлюся і яку втілю в життя, якщо буде на те воля Господня.