Розділ «СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ»

Трикутник знай обертався, це був Рембо, він ріс, мов гриб, зробився сухим і вкритим струпами, щока з пухлиною, за перемогу, за перемогу, ЗА ПЕРЕМОГУ. Я не боягуз, закричав Філіп, зненацька схопившись зі сну. Він сидів на ліжку, облитий потом, із заціпенілим поглядом, простирадло тхнуло сіркою, за яким правом вони мене судять? Неотеси. Вони судять мене за своїми законами, а я визнаю лише свої. По мені мій гордовитий шал! По мені моя гордість! Я з породи владарів. Ох! — люто подумалося йому. — Згодом! Усе це згодом! А поки що потрібно чекати. Згодом вони почеплять на стіні цього готелю мармурову табличку: тут з 24 на 25 вересня 1938 року ночував Філіп Ґрезінь. Та я вже буду мертвий. Невиразний і тихий гомін цідився з-під дверей. Ніч зненацька урвалася. Він дивився на неї з глибини майбутнього, очима тих людей у чорних піджаках, котрі балакали під мармуровою табличкою. Кожна хвилина щезала в пітьмі, коштовна і священна, вже минула. Колись вона минеться, ця ніч, славетна і минуча, мов ночі Мальдорора, мов ночі Ремба. Моя ніч. «Зезето», — сказав чоловічий голос. Гордість похитнулася, минуле роздерлося, мов завіса, настала теперішність. В замковій шпарині обернувся ключ, його серце шалено закалатало. «Ні, це збоку». Він почув, як у сусідній кімнаті рипнули двері. «Їх щонайменше двоє, — подумалося йому, — чоловік і жінка».

Вони розмовляли. Філіп не чув до ладу, про що вони говорили, та зрозумів, що чоловіка зовуть Моріс, і це його трохи підбадьорило. Він знову ліг, простягнув ноги, відсунув простирало від підборіддя, тому що боявся заразитися. Почувся якийсь тихий спів. Чудернацький тихий спів.

— Не скигли, — лагідно сказав чоловік, — не скигли, це нічого не дасть.

І нього був теплий і хрипкий голос, він вимовляв слова різко й уривчасто, вони вилітали з його горлянки то дуже швидко, то повільно, шорсткі й нерівні; та потім вони переростали в тихий сумовитий звук. Спів припинився після одного чи двох схлипів. Він схиляється над нею й бере її за плечі. Філіп відчув дві дужі долоні на своїх плечах, над ним схилилося обличчя. Смагляве й худе обличчя, майже чорне, з синюватими щоками, носом боксера і прегарними гіркими вустами, вустами негра.

— Не скигли, — повторив голос. — Не скигли, маленька моя, заспокойся.

Філіп геть заспокоївся. Він чув, як вони туди-сюди ходили кімнатою, немов були простісінько в його номері. Потом потягли по підлозі щось важке. Може, ліжко або валізу. А потім чоловік скинув черевики.

— Наступної неділі, — сказала Зезета.

В неї був трохи вульгарніший, але співучий голос. Філіп не зовсім добре уявляв її собі: мабуть, вона була білява, обличчя дуже бліде, як Соні зі «Злочину і кари».

— Та й що?

— Ох, Морісе, та ти ж забув! Ми ж ідемо в Корбей, до Жанни.

— Підеш без мене.

— Я не зважуся піти без тебе, — відказала вона.

Вони заговорили тихіше. Філіп не розумів, про що вони балакають, та почувався щасливим, бо їм було сумно. Пролетарі. Справжнісінькі пролетарі. А то був просто пияк, неотеса.

— Тобі доводилося бувати в Нансі? — поспиталася Зезета.

— Давно колись був.

— Як там?

— Непогано.

— Надішли мені звідти поштові листівки. Хочу бачити, де ти перебуваєш.

— Вони не залишать нас там, ти ж знаєш.

Справжнісінький пролетар. Йому не хочеться воювати, він не думає про перемогу: він іде до війська зі смертю в душі, тому що в нього немає вибору.