Розділ «СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ»

— Повія! — пробурмотів П'єр.

Він відчув, як його наповнила незмірна пріснота, він більше не хотів її, не хотів більше жити. Пароплав падав, падав у морську безодню, П'єр падав разом із ним, ватяний і млявий, якусь мить він вагався, а потім рот його наповнився жовчю, він схилився над темною водою, і його вивернуло за борт.

— А тепер анкета, — сказав доглядач готелю.

Філіп поставив долі свою валізку, взяв ручку й умочив її в чорнило. Склавши руки на грудях, доглядач дививсь, як він пише. Позіх він тамував чи сміх? Це тому що я добре вбраний, люто подумав Філіп. Всі вони дивляться на вбрання, решта їх не цікавить. Він твердо вивів:

Ізідор Дюкасс.

Комівояжер.

— Проведіть мене, — сказав він доглядачеві, дивлячись йому просто у вічі.

Доглядач зняв із цвяха великого ключа, й вони один за одним піднялися нагору. Східці були темні, подекуди освітлені голубими лампами; доглядачеві пантофлі хляпали на кожній сходинці. Десь у кімнаті плакало немовля, тхнуло вбиральнею. «Це дешевий готель», — подумав Філіп. Дешевий готель — це сумне слово він з відразою зустрічав у натуралістичних романах.

— Ну от, — сказав доглядач, вставляючи ключа у замкову шпарину.

Це була чимала кімната з кахляною підлогою; стіни до половини були пофарбованою вохрою, а вище, до самої стелі, жовтою фарбою. Один стіл, один стілець: вони мовби загубилися посеред кімнати; двоє вікон, умивальниця, схожа на мушлю, величезне ліжко біля стіни. «Мов шлюбне ложе, яке поставили в кухні», — подумалося Філіпові.

Доглядач не йшов. Усміхнувшись, він сказав:

— Десять франків. Прошу заплатити наперед.

Філіп дав йому двадцять франків.

— Здачі не треба, — сказав він. — І збудіть мене о пів на шосту ранку.

На доглядача це, здається, не справило жодного враження.

— Доброго вам вечора, пане, й надобраніч, — виходячи, сказав він.

Якусь мить Філіп сторожко прислухався. Допіру вщухло човгання старих черевиків по східцях, він двічі обернув ключа в замку, замкнув засув і підсунув до дверей стола. Потім поставив на стіл свою валізку й, опустивши руки, подивився на неї. Канделябр у вітальні погас, фальшувальникова свічка згасла, все поглинула пітьма. Безіменна пітьма. Тільки ця довжелезна гола кімната сяяла у пітьмі, така ж безлика, як і ніч. Закляклий і непорушний, Філіп дивився на стіл. Потім позіхнув. Та спати йому не хотілося: він був спустошений. Забута муха, яка ожила напочатку зими, коли всі інші мухи померли, і немає сили літати. Він дивився на свою валізку й думав: треба її відчинити, дістати піжаму. Та бажання ціпеніли в його мізках, в нього не було сили навіть для того, щоб підняти руку. Він дивився на свою валізку, дивився на стіну й думав собі: навіщо? Навіщо не давати собі померти, якщо переді мною існує ця стіна з ницими зухвалими барвами? Йому навіть страшно не було.

Гоп — море підіймається! гоп — опускається! Він більше не боявся. Миска піднімалася й опускалася, в ній було повно піни, він теж підіймався й опускався, лежачи на спині, й більше не боявся. Стюард бурчатиме, як увійде й побачить, що мене вивернуло просто на підлогу, та мені начхати. Все було таке ніжне, вода в роті, запах блювотиння, цей клубок у грудях, тіло його було суцільною ніжністю, а ще ж те колесо, яке оберталося, оберталося, оберталося, розчавлюючи йому лоба, він бачив його, він тішився з того, що бачить його, це було колесо таксі з сірою й виговчаною шиною. Колесо оберталося, звичні думки оберталися, оберталися, оберталися, та йому — нарешті, нарешті! — було нахчати на це, він міг на це начхати, за тиждень в Аргонні в мене будуть стріляти, та мені начхати, вона зневажає мене, гадає, ніби я боягуз, начхати, що може це означати для мене сьогодні, що може воно означати? Начхати мені, начхати, я ні про що не думаю, нічого мені не страшно, нічим я собі не докоряю.

Гоп — море підіймається! гоп — опускається; це так приємно, на все начхати.

Одинадцята година, одинадцять ударів у тиші. Він простягнув руку, відчинив свою валізку, права щока палала в нього, мов смолоскип; одинадцята година, в пітьмі спалахує свічник, вона сидить у фотелі, мала й пухкенька, зі своїми прегарними голими руками, його щока палала, тортури починалися знову, рука піднімалася, щока палала, я не боягуз, я не боягуз, він розгорнув свою піжаму; одинадцята година, добраніч, мамо, я цілував генералову підложницю в її напарфумлені щоки, дивився на її руки, я схилявся перед ним, надобраніч, Тату, надобраніч, Філіпе, надобраніч, Філіпе. Лише вчора, це було лише вчора. Він приголомшено подумав: це було вчора. Та що ж я зробив? Що сталося відучора? Я поклав піжаму до валізки, вийшов, як завжди, й усе змінилося: скеля повалилася за мною на шлях, перегородивши його, і я не можу більше повернутися назад. Але коли, коли це сталося? Я взяв свою валізку, тихо відчинив двері, спустився східцями… Це було вчора. Вона сидить у фотелі, він стоїть біля коминка, вчора. У вітальні тепло і світло, я Філіп Ґрезінь, пасинок генерала Ляказа, ліценціянт словесности, майбутній поет, вчора, вчора, вчора і назавжди. Він роздягнувся, надів свою піжаму: в дешевому готелі всі його порухи були нові, непевні, цьому потрібно було вчитися. У валізці був Рембо, та він не дістав його, не було бажання читати. Один-однісінький раз, якби вона повірила мені один раз, оповила мою шию своїми прегарними руками, сказала мені: я вірю, ти хоробрий, ти будеш дужим, то я не пішов би з дому. Це ж бо підложниця, вона приносила до моєї кімнати генералові слова, слова доісторичного чудовиська, випускала їх, вони були заважкі для неї, вони закочувалися під ліжко, п'ять років давав я їм накопичуватися там; якщо відсунути ліжко, то можна їх там усі знайти, батьківщина, честь, шляхетність, родина, вони там, у пилюзі, жодного з них не використав я для свого пожитку. Він стояв босоніж на кахлях, чхнув і подумав: ще застуди вхоплю, вимикач був коло дверей, він погасив світло і помацки добрався до ліжка, він боявся наступити на якусь тварюку, наприклад, здоровецького павука з лапами, мов людські пальці, який скидається на відрубану руку, павука-птахожера, а ну ж бо він є тут, ну ж бо є? Він заліз під укривала, й ліжко зарипіло. Його щока палала, смолоскип у нічній пітьмі, червоний вогонь, він притулив її до подушки. Вони вкладаються спати, вона вдягає свою рожеву сорочку з мереживами. Цього вечора не так боляче все те уявляти; цього вечора він не зважиться її чіпати, йому буде соромно, а вона, підложниця, все-таки не дозволить цього, тоді як її безпритульна дитина гине від голоду й холоду, вона думає про мене, вдає, ніби спить, та бачить мене, блідого, суворого, зі стиснутими вустами, сухими очима, бачить, як я іду вночі під зорями. Він не боягуз, мій хлопчик не боягуз, мій малюк, моя дитина, любий мій. Якби ж то я був там для неї одної, якби ж то я міг спивати ті сльози, що котяться по її щоках і пестити ті ніжні прегарні руки, мамо, матусю моя. Генерал — це канцлер, сказав чудернацький голос у його вухах. Маленький зелений трикутник відірвався й почав обертатися, генерал — це канцлер.