Розділ «СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ»

— Пане Пітто, — сказав генерал, — як вислід цієї розмови, я вважаю, що ви можете і повинні допомогти нам у пошуках мого пасинка. Зараз я обмежився тим, що підняв на ґвалт усі комісаріяти поліції. Та якщо за сорок вісім годин ми не знайдемо Філіпа, то я маю намір передати справу до рук мого друга, прокурора Детерна, і принагідно просити його дослідити фінансові джерела «Пацифіста».

— Я… звичайно ж, я допоможу вам, — відказав Пітто. — А в рахунки «Пацифіста» кожен може пхати носа, ми можемо навіть оприлюднити їх.

Корабель пірнув униз, це були справжнісінькі російські гірки, він додав, насилу видихаючи здушеним горлом:

— Я ж… я не відмовляюся допомогти вам. З простісінької людяности, генерале.

Генерал кивнув.

— Саме це я й мав на увазі, — сказав він.

Море поволі, поволі крадькома піднімалося і так само поволі опускалося, не можна було дивитися на полиці чи умивальницю й мимохідь не помітити, що саме цієї миті якась річ опускається чи піднімається, та надворі нічого не було видно, крім темно-синьої і трохи скісної стяги, яка торкалася нижнього краю ілюмінатора й відразу ж пропадала; це був дрібний порух, живий і несміливий, калатання серця, П'єрове серце калатало в унісон; ще години й години море буде знай підніматися й опадати; П'єрів язик зробився у роті неначе великий соковитий плід; ковтаючи, він щоразу чув тихе хрястке клацання десь у вухах, а ще ж цей залізний обруч, який стискав його скроні, і нестримне бажання позіхнути. Та він був спокійнісінький: морська хвороба настає тоді, коли її хочеш. Треба тільки підвестися, вийти з каюти, пройти палубою: він прийде до тями, ця легка нудота минеться. «Побачуся з Мод», — вирішив він. Поставив валізу, рівно і напружено тримаючись покрай полиці, це було немов пробудження. Тепер корабель піднімався і опускався під його ногами, та шлунок і голова були звільнені; знову виринули зневажливі очі Мод — і страх, і сором. Скажу їй, що був хворий, трохи перегрівся на сонці, що випив зайвого. Треба порозумітися з нею, він говоритиме, а вона пронизуватиме його своїм прикрим поглядом, як це стомлює. Він насилу проковтнув слину, вона покотилася горлом із жахливим шовковистим звуком, і прісна волога знову розіллялася в його роті, стомлює, стомлює, його думки розбігалися, залишалася лише велика безпомічна млявість, бажання мірно опускатися й підніматися, довго й легко блювати, покласти голову на подушку, вгору-вниз, вгору-вниз, без думок, в обіймах великої світової хитавиці; він вчасно похопився: морська хвороба приходить тоді, коли її хочеш. Він почувався геть штивним і сухим, боягузом, зневаженим коханцем, майбутнім мерцем прийдешньої війни, його знову пійняв безжальний, крижаний страх. Він зняв ще одну валізу з верхньої полиці, поставив її на полиці внизу й заходився відчиняти. Тримався він прямо, не нахиляючись, навіть не дивлячись на валізу, закляклі пальці наосліп намацували замкову шпарину; чи ж варто? Чи варто боротися? Нічого не залишиться, крім незмірної млявости, він уже ні про що не думатиме, нічого не боятиметься, досить лише махнути на все рукою. «Треба побачити Мод». Він підняв руку і провів нею в повітрі з тремтливою і трохи врочистою млявістю. Мляві порухи, мляве тремтіння моїх вій, солодкий присмак у роті, м'які пахощі лаванди й зубної пасти, пароплав м'яко опускається і піднімається; він позіхнув, і час уповільнився, згустився довкола нього, мов сироп; досить було ступнути декілька кроків, вийти з каюти, на свіже повітря. Але навіщо? Аби знову потрапити в обійми страху? Він скинув валізу на підлогу і повалився на тапчан. Сироп. Цукровий сироп, не було вже ні страху, ні сорому, так чудово було опинитися в полоні морської хвороби.

Він сів на краєчку парапету, звісивши ноги над водою; він зморився, думав собі: «В Марселі було б незлецьки, якби не стільки будинків». Під ним поволі рухалися кораблі, це були маленькі суденця, їх було дуже багато, з квітами або гарнюніми червоними фіранками і голими статуями.

Він дивився на них, одні плигали мов кози, а другі й з місця не рушали, він бачив голубу воду і великий залізний міст вдалині; на те, що далеко, приємно дивитися, воно заспокоює. В нього щеміли очі; він спав під вагоном, прийшли якісь люди з ліхтарями, освітили й нагнали його, поливаючи лайкою; після цього він знайшов купу піску, та сон уже не йшов до його віч. Він подумав: «Де я спатиму сьогодні вночі?» Десь тут напевне були гарні місцини з м'якою травою. Та їх треба було знати: слід було спитатися в негра. Йому захотілося їсти, й він підвівся, коліна його заклякли, вони хряснули. «В мене вже немає їжі, — подумалося йому, — треба зайти до шинку». Він знову рушив, він ішов цілий день, заходив, запитував: «Робота є?», а потім ішов геть: казав же мурин: «Роботи немає». В містах важко ходити, скрізь бруківка. Він скісно перетнув набережну, помалу, озираючись навсебіч, щоб не потрапити під трамваї, він лякався, коли чув, як вони дзвонять. Було дуже людно, всі йшли хутко, дивлячись під ноги, неначе шукали там щось; проходячи, вони штовхали його і просили вибачення, навіть не дивлячись на нього; він охоче звернувся б до них, та своєю тендітністю вони викликали в нього ніяковість. Він вийшов на тротуар і побачив кав'ярні з гарними терасами, а потім шинки, але не зайшов туди: на столах були скатерки, а він боявся їх замурзати. Він звернув у темну вуличку, де тхнуло рибою, поспитався: «І де ж я їстиму, якщо все тут отаке?» і тут-таки знайшов те, що й треба було: перед низеньким будиночком він угледів кільканадцять дерев'яних столиків, на кожному столі стояло стояло двоє або четверо приборів, а ще невеличка кругла лампа, яка давала небагато світла, і ніяких скатерок. За одним столиком вже вечеряв якийсь добродій з пані, у котрої був досить пристойний вигляд. Здоровань Луї підійшов, сів за сусіднім столиком і всміхнувся їм. Пані суворо зиркнула на нього і трохи відсунула свого стільця. Здоровань Луї погукав служницю, це було нічогеньке дівча, трохи тендітне, але з тугим жвавим задком.

— Що тут можна кинути на зуб, кицю моя?

Дівчина було гарненька і від неї добре пахло, та схоже було, що вона не дуже рада його бачити. Вона нерішуче зиркнула на нього.

— У вас є меню, — мовила вона, показуючи на листок паперу на столі.

— А, добре! — сказав Здоровань Луї.

Він узяв листок і вдав, ніби читає, та боявся, що тримає його догори ногами. Служниця тим часом пішла собі, вона розмовляла з паном, який стояв біля порога. Він слухав її, схиливши голову, й дивився на Здорованя Луї. Врешті він полишив її й сумовито підійшов до нього.

— Що вам треба, друже мій? — поспитався він.

— Попоїсти, що ж іще, — здивовано відказав Здоровань Луї. — У вас же знайдеться тарілка супу і шматок сала?

Пан зажурено похитав головою.

— Ні, — сказав він. — У нас немає супу.

— В мене є гроші, — сказав Здоровань Луї. — Я ж не прошу на борг.

— Не сумніваюся в цьому, — сказав пан. — Та ви, мабуть, не туди втрапили. Тут вам буде незручно, та й нам ви заважатимете.