Розділ «СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ»

— Гаразд, крихітко моя, — сказав капітан, — загляньте до мене о дев'ятій годині, я подумаю, що можна зробити для вас і ваших подруг. — В нього були порожні світлі очі, червоне обличчя, він погладив її груди і шию й докинув: — Не забудьте, сьогодні увечері о дев'ятій.

— Генерал Ляказ передав мені декілька сторінок з Філіпового щоденника, і я вирішив, що ознайомитися з ними — це мій обов'язок. Пане Пітто, з цього щоденника випливає, що ви шантажували бідолашного хлопця. Знаючи, наскільки він прагне вашої поваги, ви користувалися цим, щоб вимагати від нього певних послуг, про які він замовчує у своєму записнику. Останнім часом він мав намір збунтуватися, і ви з такою зневагою ставилися до нього, що призвели до відчаю.

Що їм відомо? Та його лють була дужча, він теж усміхнувся. Мод усміхалася й кивала на прощання, її зад був уже надворі, а б'юст іще вклонявся у гарячому пахучому повітрі каюти.

— Та певно ж, капітане. Отож до зустрічі о дев'ятій, о дев'ятій, капітане, домовилися.

— А хто призвів його до відчаю? Хто принижував його ввесь час? Хіба це я дав йому ляпаса за столом у суботу? Хіба я вважав його несповна розуму, посилав до психіятра і змушував відповідати на принизливі запитання?

— Ви теж мобілізовані? — запитав офіціянт.

Жорж усміхнувся йому з нещасним виглядом, та потрібно було говорити, відповідати на запитання двох молодих жінок.

— Ні, — відказав він, — я їду до Парижу в справах.

Від пронизливого голосу пані Ляказ він аж здригнувся.

— Ви замовкнете? Замовкнете ви чи ні? Як ви зневажаєте його! Цій дитині всього двадцять років, а ви роздягнули її, обілляли брудом, а мене ви поважаєте чи ні? Може, він уже кинувся в Сену, а ви тут знай перекладаєте відповідальність один на одного! Ми всі винні, він казав: не доводьте мене до реченця, а ми разом довели його до реченця.

Генерал почервонів, Мод почервоніла.

— Готово, — сказала вона, — незабаром прийдуть забрати наш багаж, ночуватимемо в другому класі.

— Люба моя, — сказала Франс, — от бачиш, ти робила з цього проблему, а все виявилося набагато простіше.

— Розо! — сказав він, не підвищуючи голосу і втупивши в неї свої олив'яні очі. Вона здригнулася і, розтуливши рота, зиркнула на нього.

— Це… це підло! — сказала вона. — Який сором!

Він простягнув свою міцну долоню і стиснув голу руку дружини, потім безпристрасно повторив:

— Розо.

Тіло пані Ляказ охляло, вона закрила рота, струснула головою і немовби прокинулася; ось вона глянула на генерала, й він усміхнувся їй; лад було відновлено.

— Я не поділяю тривоги моєї дружини, — сказав він, — мій пасинок пішов з дому, поцупивши десять тисяч франків із материного секретеру. Тож мені важко повірити в те, що він хоче накласти на себе руки.

Запала мовчанка. Пароплав уже трохи похитувало; П'єр відчував, як усе його тіло зробилося мовби з тіста, він зупинився перед полицею, відчинив свою валізу, з якої вдарило пахощами лаванди, зубної пасти і світлого тютюну, од яких його аж занудило, він думав: «Стюард так і сказав, плавання буде нелегке!» Генерал над чимсь міркував, у нього був вигляд слухняної дитини. Пітто не розумів, шлунок його співав, голова боліла, він геть нічого не розумів; пароплав піднімався, гоп, а потім клював носом, підлога вібрувала під ногами, повітря було гаряче й липке, він дивився на генерала і вже не мав снаги, щоб ненавидіти його.