Розділ «СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ»

— Заходьте, гарнюня моя.

Якусь мить вона вагалася, їй перехопило горло; рука втягла її до каюти, двері зачинилися. Її зненацька притиснули до тлустого черева, старі губи, що тхнули корком, розплескалися об її вуста. Вона піддалася, покірно думаючи собі: «Це ж професія, частка моєї професії». Капітан натиснув вимикач, і його лице випливло з темряви, білки його очей були водянисті й трохи голубі, з темною цяткою в лівому оці. Усміхаючись, вона вивільнилася; щойно засвітилася лампа, як усе стало набагато важче; до того моменту вона уявляла його собі темною масою, але зараз він постав перед нею в найдрібніших, найінтимніших деталях, їй доведеться кохатися з єдиною в своєму роді істотою, як і всі істоти на світі, й ця ніч, як і всі ночі, буде єдиною в своєму роді, ніч унікального й непоправного кохання, непоправно втрачена ніч. Мод усміхнулася й мовила:

— Зачекайте, капітане, зачекайте, ви надто поспішаєте: нам треба познайомитися.

Що це? Насторожившись, П'єр звівся на лікоть: пароплав, здавалося б, завмер на місці. Його вже три чи чотири рази знудило, один раз блювота, дуже бурхлива, зацебеніла носом, він почувався порожнім, але тверезим. Що це? — подумалося йому. І зненацька утямив, що сидить на полиці, скроні йому стискає залізний обруч, а в серці щеміла вже звична тривога. Час знову рушив з місця, це був безжальний, гарячковий механізм, кожна секунда роздирала його, немов зазубень пилки, кожна мить наближала його до Марселя і до сірої землі, де він сконає. Світ знову був тут, довкруг його каюти, жорстокий світ вокзалів, димів, військових одностроїв, спустошених піль, світ, в якому він не міг жити і якого не міг покинути, світ з тим брудним шанцем, який очікував його десь у Фландрії. Боягуз, офіцерський син, який боявся йти на війну: він жахався сам із себе. І все ж таки він відчайдушно хапався за життя. Це було ще огидніше: я хочу жити не тому, що я є цінністю; а… просто так: просто так, тому що я живу. Він ладен був на все, аби лиш порятувати свою шкуру, втекти, благати пощади, зрадити і все ж таки він не дуже тримався за свою шкуру. Він підвівся: що я їй скажу? Що перегрівся на сонці, що в мене була лихоманка? Що був не зовсім нормальним? Заточуючись, він підійшов до дзеркала й побачив, що лице його жовте, мов цитрина. Оттак-пак, я вже не можу розраховувати на свою мармизу. На додачу до всього ще й, либонь, просмердівся блювотинням. Він протер обличчя одеколоном і прополоскав рота водою. Стільки мороки, роздратовано подумав він. Вперше я турбуюся про те, що подумає про мене якась кішечка. Наполовину повія, наполовину скрипалька з оркестри; а в мене ж були заміжні жінки, матері сімей. Вона тримає мене в руках, подумав він, одягаючи піджак, вона знає.

Він відчинив двері й вийшов; капітан був голісінький, в нього була гладенька вощана шкіра, без волосся, крім чотирьох чи п'яти геть сивих волосин на грудях, інші, мабуть, повипадали від старості, він реготався, він скидався на вгодоване пухке немовля. Мод торкнулася пучками пальців його гладеньких тлустих стегон, і він здригнувся, пробурмотівши:

— Ти лоскочеш мене!

Він знав номер їхньої каюти: двадцять сьомий; він звернув у коридор праворуч, а потім ліворуч; перегородки гриміли від мірних гучних ударів; двадцять сьома, це тут. Молода жінка лежала на спині, бліда, мов небіжчиця; на полиці сиділа стара пані, очі її були червоні й набряклі, вона їла канапку з сиром.

— О, — сказала вона, — три дами? Вони були такі люб'язні. Та вони вже вибралися звідси, їх поселили в другому класі; я так шкодуватиму за ними.

Капітан здивовано глянув на неї й поклав їй руку на грудну кістку.

— Ви така нічогенька, і писок гарнюній, але яка ж ви худа!

Вона засміялася: коли торкалися грудної кістки, їй завжди розбирав сміх.

— А ви не любите худеньких, капітане?

— Ні, чому ж, люблю, люблю, — хутко відказав капітан.

Він бігом піднявся східцями; йому треба було побачити Мод. Тепер він ішов коридором другого класу, це був гарний коридор, із килимовими доріжками, двері й перегородки були пофарбовані сіро-голубою емаллю. Йому пощастило: він наткнувся на Рюбі, за нею йшов стюард із валізами.

— Добридень, — сказав П'єр. — Ви в другому класі?

— А певно! — відказала Рюбі. — Франс боїться, що занедужає. То ми й погодилися: якщо йдеться про здоров'я, то потрібно жертвувати.

— А де ж Мод?

Мод лежала на боку, капітан з неуважною чемністю лапав її за сідниці; вона почувалася глибоко приниженою. «Якщо я йому не до смаку, то не треба вважати себе зобов'язаним». Вона провела долонею по його стегнах, щоб відповісти на чемність; це була стара шкіра.

— Мод? — перепитала Рюбі своїм гострим, пронизливим голосом. — Хтозна, де вона може бути. Ви ж її знаєте: може, їй захотілося позалицятися до кочегарів, якщо не до капітана, їй страх як подобаються морські мандрівки, вона завжди гасає по всьому кораблю.

— Ач, яка допитлива крихітка! — сказав капітан. Він засміявся і стиснув їй зап'ястя. — Зараз ви зможете обстежити всі угіддя.