Розділ «П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ»

Візок котився повз рибну крамницю Кюзьє; на нього як стій навалився гострий і прісний запах риби.

— Хутчій! Тут смердить як од дівчинки, що давно не милася!

— Я… я не можу йти швидше. Лялю моя, благаю вас, не метушіться, а то ще знову заробите собі тридцять дев'ять градусів температури. — Вона зітхнула і мовила немов би сама до себе: — Я не повинна була цього вам казати.

— Звичайно! А в день від'їзду мені дали б нюхнути хлороформу чи, може, сказали б, що повезуть на пікнік?

Він знову вклався, тому що вони проїжджали біля книгарні Натьє. Він ненавидів книгарню Натьє з її жовтою брудною вітриною. Крім того, стара завжди стояла у дверях і скрушно сплескувала долонями, коли бачила, як вони проїжджають біля неї.

— Ви трясете мене! Уважайте ж бо!

Мов той щур! Інший міг би підвестися, втекти і сховатися в льоху чи на горищі. А я просто клумак; їм треба тільки прийти і взяти мене.

— А етикетки буде ви клеїти, Жаніно?

— Які етикетки?

— Для перевезення: низ і верх, обережно, шкло, не катувати. Одну ви приклеїте мене на живіт, а другу — на зад.

— Недобрий! — сказала вона. — Недобрий, недобрий!

— Нехай! Звичайно ж, вони відправлять нас поїздом?

— Та певно ж. А ви думали як?

— Санітарним поїздом?

— Та не знаю я! — вигукнула Жаніна. — Не буду ж я вигадувати, кажу ж вам, що не знаю!

— Не кричіть, я не глухий.

Візок раптом зупинився, і він почув, що вона сякається.

— Що це з вами? Ви зупинили візок просто посеред вулиці?..

Колеса знову застукотіли по нерівній бруківці. Він озвався:

— Вони ж нам не раз казали, що не можна їздити потягом…