Розділ «П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ»

— Ви такий уважний! — беручи його за руку, сказала вона.

Він усміхнувся. Вона дивилася на нього з якимсь несамовитим виразом, а він знай усміхався, насилу тамуючи позіх, що мало не до вух роздирав його рота. Він думав: «Не можна виглядати аж настільки вагітною». Вона геть упріла, вигляд у неї був якийсь гарячковий, запахи плавали докруги, неначе водорості у воді; Даніель бачив зелено-червонясте мерехтіння кущів за перекладиною; запах листя переповнював його ніздрі й рота. Ще два тижні. Два зелені мерехтливі тижні, два тижні села. Він ненавидів село. Вогкий палець пробіг по його руці, він був хибкий, мов гілка, яку гойдає вітром. Він опустив очі й побачив палець. Той був білий, трохи пухкий, на ньому була обручка. «Вона обожнює мене», — подумав Даніель. Обожнюваний. І вдень, і вночі, мов живі пахощі лук, спливало на нього це смиренне і вкрадливе обожнювання. Він приплющив повіки, й обожнювання Марсель зіллялося з шелестом листя, з сопухом гною і пахощами еспарцету.

— Про що ви думаєте? — поспиталася Марсель.

— Про війну, — відказав Даніель.

Стара принесла чашку пінявого молока. Марсель взяла її до рук і почала пити довгими ковтками. Її верхня губа глибоко занурилася в білий плин і вхлинала його з легеньким сьорбанням. Молоко співало, плинучи їй у горло.

— Воно таке добре, — зітхнувши, сказала вона. На верхній губі в неї утворилися білі вуса.

Стара дивилася на неї з добротливим виглядом.

— Незбиране молоко, ось що треба для майбутньої дитини, — сказала вона. Обидві засміялись, як жінка з жінкою, і Марсель підвелася, спираючись об стіну.

— Я начебто добре відпочила, — сказала вона Даніелеві. — Ходімо, якщо ви не проти.

— До побачення, пані, — сказав Даніель, тицяючи у долоню старій грошову банкноту. — Красненько дякуємо вам за люб'язну гостину.

— Спасибі, пані, — інтимно усміхнувшись, сказала Марсель.

— Бувайте здорові, — відказала стара. — Та назад уже поволеньки йдіть.

Даніель підняв перекладину і підтримав Марсель: вона спіткнулася об каменюку й заточилася.

— Ой! — зойкнула віддалеки стара.

— Візьміть мене під руку, — звелів Даніель.

— Я така незграба, — знітившись, мовила Марсель.

Вона взяла його під руку: він відчув її коло себе, гарячу й опасисту; йому подумалося: «І Матьє міг хотіти оце!»

— Дивіться ж, — сказав він, — ідіть маленькими кроками.

Похмурі паркани. Тиша. Лани. Чорна стяга сосен на обрії. Тяжкою повільною ходою люди верталися на свої ферми; вони сядуть за довгим столом і, не кажучи й слова, сьорбатимуть свій суп. Дорогу перейшло стадо корів. Одна з них наполохалася і, вибрикуючи, побігла клусом. Марсель притислася до Даніеля.

— Уявіть собі, я боюся корів, — тихенько сказала вона.