Розділ «П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ»

— Гроші в тебе є?

— Може, і є, — відказав Здоровань Луї.

Двері забігайлівки відчинилися, і звідти вийшов гурт людей. Вони поставали на хіднику і, затуляючись долонями від сонця, почали дивитися в той бік, куди попрямували страйкарі. А потім одні поволеньки пішли собі, пахкаючи цигарковим димом, а другі так і лишилися стояти посеред вулиці гуртами. Якийсь чоловічок, з червоним обличчям і невеличким черевцем, вимахував руками. Ось він люто сказав молодому й не дуже міцному на вигляд чоловікові:

— В нас війна уже на шиї, а ти нам усе товчеш про профспілковий рух!

По ньому котився рясний піт, він був без піджака, у сорочці з відкритим коміром, попід пахвами повиступали великі темні плями. Здоровань Луї обернувся до неґра.

— Війна? — поспитався він. — Яка ще війна?

— Лава! — сказав Даніель. — Це те, що нам і треба було!

Зелена лава стояла під стіною ферми, над нею видніло розчинене вікно. Даніель пхнув перекладину й увійшов у двір. Собака загавкав і кинувся до нього, шарпаючи свого ланцюга; на порозі з'явилася баба з каструлею в руках.

— Цить, цить! — вигукнула вона, заміряючись каструлею. — Киш! Ти чого це!

Собака погарчав трохи і вклався на живіт.

— Моя дружина трохи стомилася, — мовив Даніель, знімаючи капелюха. — Дозвольте посидіти на вашій лаві.

Стара недовірливо примружилася: може, вона не тямила по-французькому. Даніель повторив голосніше:

— Моя дружина трохи стомилася.

Стара обернулася до Марсель, яка сперлася об перекладину, і її недовіра щезла.

— Та певно ж, нехай ваша дама посидить. На те й лава. Й не вона одна тут сидітиме, одколи цю лаву зробили. Ви йдете з Пейреорада?

Марсель увійшла і, посміхаючись, опустилася на лаву.

— Авжеж, — відказала вона. — Ми хотіли пройти аж до Скали, та для мене це вже надто далеко.

Стара змовницьки підморгнула.

— Звісно, — сказала вона. — Ох, у вашому стані треба стерегтися.

Марсель притулилася до стіни, її очі були трохи заплющені, на вустах блукала щаслива усмішка. Стара з виглядом знавця розглядала її живіт, потім обернулася до Даніеля, похитала головою і з повагою всміхнулася йому. Даніель стиснув набалдашник свого ціпка і теж усміхнувся. Люди неодмінно усміхалися, живіт викликав довіру. Дибаючи, з будинку вийшла дитина, ось вона зупинилася і втупила в Марсель збентежений погляд. Вона була без штанців; її сіднички були рожеві й укриті струпами.