Розділ «П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ»

Він схилився до неї й поцілував її.

У старого був розлючений вигляд, він дивився їм просто у вічі, насупивши свої густі брови. Він сказав уривчастим голосом: «Меморандум! Оце і всі їхні поступки!» Горас Вілсон схилив голову, він думав: «Навіщо розігрувати цю комедію?» Хіба Чемберлен не знав, що може бути меморандум? Хіба не було все вирішено ще напередодні? Хіба ж не домовилися вони про всю цю інсценізацію, коли залишилися віч-на-віч з цим лицеміром доктором Шміттом?

— Обійми свою крихітку Мод, цього вечора її опосіла туга.

Він обняв її, і вона заговорила писклявим діточим голосом.

— А ти не боїшся війни?

Він відчув, як по спині побіг неприємний дрож.

— Ні, не боюся, сердешна моя дівчинко. Чоловіки не бояться війни.

— Що ж, а от я слово тобі даю, що Люсьєн боявся її! Оце й викликало в мене відразу до нього: насправді він боягуз.

Він схилився і поцілував її коси: йому й самому було незрозуміло, чому в нього раптом виникло бажання дати їй ляпаса.

— От як, — провадила вона, — як може чоловік захистити жінку, якщо він полохливий мов заєць?

— Та хіба ж то був чоловік, — лагідно сказав він. — А от я чоловік.

Вона взяла його обличчя в долоні і, погладжуючи, заговорила:

— Авжеж, ви чоловік, пане, авжеж, чоловік. З цією темною чуприною і бородою у вас такий вигляд, ніби вам двадцять вісім років.

Він вивільнився з її рук: він почувався слабким і прісним, зі шлунка підкочувала під горло нудота, й він не знав, що ж найдужче викликало в нього відразу — чи ця мерехтлива пустеля, чи ці мури з червоної глини, чи ця жінка, що ховалася в його обіймах. Та набридло мені це Марокко! Йому хотілося опинитися нарешті в Турі, в батьківському домі, й щоб настав ранок, і мати принесла йому сніданок у ліжко! «Гаразд, спустіться в салон до газетярів, — сказав він Невілу Гендерсону, — і повідомте, що, йдучи назустріч проханню канцлера Гітлера, я вирушу в готель „Дрезен“ десь о двадцять другій тридцять».

— Візник! — погукав він. — Візник! Завертайте до міста цією брамою.

— Що з тобою? — здивовано запитала Мод.

— Мені вже в печінках сидять ці кріпосні вали, — гостро відказав він. — Остогидла мені ця пустеля і остогидло Марокко.

Та відразу ж опанував себе і, взявши її за підборіддя двома пальцями, сказав:

— Будь розумницею, і ми купимо тобі капці.

Не було війни в музиці каруселів, не було її в людних забігайлівках на вулиці Рошешуар. Жодного подиху вітру. Моріс обливався потом, він відчував гаряче стегно Зезети біля свого стегна, можна зіграти маленьку партію в белот і потім усе буде гаразд, не було її в ланах, у недвижному тремтінні гарячого повітря над огорожами, в округлому й білому цвіріньканні пташок, у сміхові Марсель, вона зірвалася в пустелі довкруг мурів Марракеша. Зірвався гарячий червоний вітер, він крутився вихорами довкруг фіякра, гасав по хвилях Середземного моря, бив ув обличчя Матьє; той обсихав на пустельному пляжі, думав: «Навіть цього не буде», і віяв на нього вітер війни.