Розділ «VIII»

— Послухай, — сказав Матьє, — це ж непорозуміння: мене мало турбує, буржуа я чи ні. Я хочу тільки одного… — він закінчив фразу крізь зуби з якимось соромом, — …зберегти свою свободу.

— А от я гадав би, — сказав Жак, — що свобода полягає в тому, щоб дивитися в обличчя ситуаціям, у які ти потрапив зі своєї власної волі, й брати на себе всю відповідальність за них. Та ти, звичайно ж, іншої думки: ти засуджуєш капіталістичне суспільство, та все ж ти виконуєш ролю службовця в цьому суспільстві, ти афішуєш свою прихильність до комуністів, та не хочеш зв'язуватися з ними, ба навіть ніколи не голосував. Ти зневажаєш буржуазію, й усе-таки ти буржуа, син і брат буржуа, та й сам живеш, як буржуа.

Матьє зробив нетерплячий жест, та Жак не дав обірвати себе.

— Ти ж, одначе, зрілого віку, мій бідолашний Матьє! — зі сварливою жалістю сказав він. — Та сам від себе це приховуєш, хочеш здаватися молодшим, ніж насправді. Втім, я, може, й несправедливий. Може, ти ще не сягнув зрілого віку, адже це радше вік моральної зрілости… можливо, я сягнув його швидше, ніж ти.

«Докотилися, — подумав Матьє, — зараз він буде казати мені про свою молодість». Жак пишався своєю молодістю, вона була його ґарантією, дозволяла йому обставати на боці правопорядку з чистою совістю: упродовж п'яти років він старанно переймався всіма модними захопленнями, потім вдався до сюрреалізму, мав кілька принадних зв'язків і часом перед тим, як лягти в ліжко з жінкою, нюхав хустинку, просякнуту хлорним етилом. Одної прегарної днини все владналося: Одетта принесла йому з посагом шістсот тисяч франків. Він писав Матьє: «Щоб не бути, як усі, треба поводитись, як усі». І купив адвокатську практику.

— Нітрохи не докоряю тобі за твою молодість, — сказав він. — Навпаки, тобі пощастило уникнути деяких відхилень. Та, врешті, й за своєю я не шкодую. Бачиш, по суті, нами керували інстинкти нашого старого дідуся-пірата. Тільки я відразу ж їх позбувся, а ти смакуєш їх крапля за краплею, не можеш дістатися до дна. Гадаю, за своєю натурою ти набагато менше пірат, ніж я, це тебе й губить: твоє життя є вічним компромісом поміж схильністю до бунту й анархії, причому дуже помірною, і твоїми глибинними схильностями, що ваблять тебе до порядку, морального здоров'я, сказати б, до рутини. Внаслідок цього ти так і лишився безвідповідальним вічним студентом. Та поглянь же на себе, старий: тобі тридцять чотири роки, твоя чуприна вже потроху сивіє, — щоправда, не так, як у мене, — в тобі вже нічогісінько немає від молодика, тобі вже важко провадити богемний штиб життя. Та й що ж таке богема? Сто років тому це було дуже гарно, тепер це жменька блукальців, які не становлять ніякої загрози і просто запізнилися на свій потяг. Ти вже сягнув зрілого віку, Матьє, чи, принаймні, повинен його сягнути, — неуважно сказав він.

— А нехай тобі! — відказав Матьє. — Як тебе послухати, то зрілий вік — це вік смиренности, я цього не визнаю.

Та Жак не слухав його. Його погляд раптом зробився ясний і веселий, і він жваво заговорив:

— Послухай, я вже тобі казав, що можу дещо запропонувати, якщо ж ти відмовишся, то легко зможеш позичити ці гроші в когось іншого, докорів сумління я не матиму. Так от, я пропоную тобі десять тисяч франків, якщо ти одружишся зі своєю подругою.

Матьє передбачав такий виверт, що дозволяв братові гідно вийти з цієї ситуації.

— Дякую тобі, Жаку, — підводячись, мовив він, — ти справді дуже люб'язний, та я не приймаю твоєї пропозиції. Не кажу, що ти геть не маєш рації, та якщо я й одружуся коли-небудь, то тільки за власним бажанням. Зараз це був би дурнуватий вихід зі становища.

Жак теж підвівся.

— Подумай, — сказав він, — не поспішай. Твою дружину ми приймемо дуже добре, про це немає чого й казати, я довіряю твоєму виборові; Одетта буде щаслива мати її за подругу. До речі, моя дружина геть нічого не знає про твоє особисте життя.

— Я вже подумав, — відказав Матьє.

— Як хочеш, — сердечно мовив Жак — чи й справді був він такий незадоволений? Потім докинув: — Коли побачимося?

— Я прийду обідати в неділю. Бувай.

— Бувай, — сказав Жак, — і… і якщо ти передумаєш, то моя пропозиція залишається чинною.

Матьє посміхнувся і вийшов, не сказавши й слова. «По всьому! — подумав він. — По всьому!» Він бігцем спустився східцями, веселий він не був, та йому хотілося співати. Тепер Жак, напевне, знову засів у своєму кабінеті, вигляд у нього розгублений, на вустах сумна й поважна посмішка: «Цей хлопчина непокоїть мене, адже він уже сягнув зрілого віку». А може, він зайшов до Одетти: «Матьє тривожить мене. Не можу розповісти тобі, чому ж саме, та йому бракує розважливости». Що вона скаже на це? Гратиме ролю поважної й розсудливої дружини чи відбудеться якою-небудь фразою, не піднімаючи очей від книжки?

«Диви-но, — сказав собі Матьє, — я ж забув попрощатися з Одеттою!» Він відчув докори сумління: зараз він геть схильний був почувати докори сумління. «Невже це правда? Невже я і справді утримую Марсель у принизливому становищі?» Він згадав різкі репліки Марсель проти шлюбу. «Втім, я ж їй пропонував. Один раз. П'ять років тому». Як по правді, то це повисло у повітрі, принаймні Марсель розреготалася просто йому в вічі. «Та нехай йому, — подумав він, — у мене комплекс меншовартости по відношенню до брата!» Та ні, це було не так, яким би не було його почуття провини, Матьє ніколи не переставав подумки виправдовувати себе перед братом. «От тільки цей пройдисвіт запав мені у серце, й коли мені не соромно перед ним, то соромно за нього. Ох, — подумалося йому, — з родиною не порвати, це як вітрянка, вона поціляє тебе, коли ти ще маленький, а мітить на все життя». На розі вулиці Монторґей була забігайлівка. Він увійшов, узяв у касі жетон, телефонна кабіна стояла в темному закутку. Коли він зняв слухавку, серце його стислося…

— Гало! Гало! Марсель?