Розділ «VIII»

— Звичайно, — сказав Брюне. — А ти, якщо надумаєш, то дай звістку.

— Звичайно, — відказав Матьє.

Брюне відчинив двері. Він усміхнувся Матьє і пішов собі. Матьє подумав: «Це був мій найкращий друг».

І от він пішов. Він крокував вулицями перевальці, наче моряк, і вулиці одна по одній набували реальности. Проте кімната втратила свою реальність, одколи він пішов. Матьє глянув на свій зелений фотель, здатний розбещувати людину, на стільці, на зелені штори і подумав собі: «Він більше не буде сидіти на моїх стільцях, не дивитиметься на мої штори, обертаючи в пальцях цигарку», кімната була тепер всього лиш плямою зеленого світла, що дрижало, коли поруч проїжджали автобуси. Матьє підійшов до вікна і сперся на підвіконні. Він думав: я не міг погодитися, і кімната стояла за ним, як сонна вода, над тією водою лише голова його видніла, вона стояла за ним, ця кімната, що вміє розбещувати, а він тримав голову над водою, він дивився на вулицю й думав: невже це правда? Невже це правда, що я не міг погодитися? Вдалині плигало через скакалку якесь дівча, скакалка мигтіла в нього над головою, мов петля, і хльоскала об землю під ногами. Літня пора пополудні; світло лягло на вулиці й на дахи, непорушне й холодне, як вічна істина. А чи й справді не є я негідником? Крісло зелене, скакалка в повітрі скидається на петлю: тут не посперечаєшся. Та коли йдеться про людей, то завжди можна сперечатися, все, що вони роблять, можна пояснити або так, або інак, одне слово, як захочеш. Я відмовився, тому що хочу залишатися вільним, ось що хочу я сказати. І ще скажу: я злякався; я люблю свої зелені штори, я полюбляю ввечері дихати свіжим повітрям на своєму балконі, мені не хотілося б, щоб усе це змінилося; мені подобається обурюватися капіталізмом, та я не хотів би, щоб його знищили, позаяк у мене вже не буде підстав для обурення, мені подобається бути зневаженим і самотнім, мені подобається казати «ні», тільки «ні», тож я боюся, що люди таки спробують побудувати світ, придатний для життя, і тоді я повинен буду казати лише «так» і поводитись, як інші. Знизу чи зверху: хто вирішуватиме? Брюне вирішив: він гадає, що я негідник. Жак теж. І Даніель: усі вони вирішили, що я негідник. Цей бідолаха Матьє, він пропав, зробився негідником. А що можу вчинити я, один проти всіх? Потрібно вирішити, та що я вирішую? Коли він оце сказав, що не є я негідником, то вважав, ніби це щиро сказано, гіркий ентузіязм прокинувся в його серці. Але хто ж іще зміг би зберегти під цим світлом бодай малесеньку окрушину ентузіязму? Це було світло присмерку надії, воно увічнювало все, чого торкалося. Дівчинка буде вічно плигати зі скакалкою, скакалка буде вічно мигтіти над її головою і вічно ляскати об хідник під її ногами, Матьє буде вічно на неї дивитися. Навіщо плигати зі скакалкою? Навіщо? Навіщо обирати свободу? Під цим самим світлом у Мадриді, у Валенсії люди стоять біля вікон, дивляться на пустельні й вічні вулиці, кажуть собі: «Навіщо? Навіщо продовжувати боротьбу?» Матьє повернувся до кімнати, але світло потекло за ним. Мій фотель, мої меблі. На столі лежало прес-пап'є у вигляді краба. Матьє взяв його за спину, так, немов би він був живий. Моє прес-пап'є. Навіщо? Навіщо? Він кинув краба на стіл і сказав собі: я нікчема.