Розділ «VIII»

— Я вже запізнююся.

Запала мовчанка. Брюне ввічливо чекав. «Не можна його відпускати, нам треба ще побалакати», подумав Матьє. Та в нього не знайшлося що сказати.

— Не треба гніватися на мене, — квапливо сказав він.

— Та я й не гніваюся, — відказав Брюне. — Ти ж не зобов'язаний думати, як я.

— Неправда, — засмучено сказав Матьє. — Я вас усіх добре знаю: ви вважаєте, що всі мусять думати, як ви, а хто так не думає, той негідник. Ти вважаєш мене негідником, але не хочеш мені про це казати, бо вважаєш мій випадок безнадійним.

Брюне ледве помітно посміхнувся.

— Я не вважаю тебе негідником, — сказав він. — Просто ти набагато менш звільнився від свого класу, ніж я гадав.

З цими словами він підійшов до дверей. Матьє сказав йому:

— Ти навіть уявити собі не можеш, як мене зворушило те, що ти прийшов до мене й запропонував свою допомогу тільки тому, що сьогодні вранці у мене була кисла мармиза. Ти маєш рацію, знаєш, мені потрібна допомога. Та тільки твоя… а не Карла Маркса. Мені хотілося б частіше бачить тебе і розмовляти, хіба це неможливо?

Брюне одвів погляд.

— Мені теж хотілося б, — мовив він, — та в мене обмаль часу.

Матьє подумав: «Усе ясно, як на долоні. Сьогодні вранці він пожалів мене, а я не виправдав його жалости. Тепер ми знову стали чужими одне для одного. Я не маю права на його час». Мимоволі в нього вихопилося:

— Брюне, хіба ти все забув? Ти ж мій найкращий друг.

Брюне грався клямкою.

— А чому ж я прийшов, як ти гадаєш? Якби ти прийняв мою пропозицію, то ми працювали б удвох…

Вони замовкли. Матьє подумав: «Він квапиться, йому аж кортить піти». Не дивлячись на нього, Брюне додав:

— Я все іще почуваю до тебе симпатію. До твого обличчя, до твоїх рук, до твого голосу, крім того, нам є про що згадати. Та, по суті, це неважливо: мої єдині друзі — це партійні товариші, з ними у мене все спільне.

— І ти вважаєш, у нас із тобою більше немає нічого спільного? — запитав Матьє.

Брюне мовчки підняв плечі. Матьє досить було промовити слово, однісіньке слово, і він знову повернув би собі і дружбу Брюне, і сенс життя. Це вабило до себе, мов сон. Матьє зненацька випростався.

— Не буду більше тебе затримувати, — сказав він. — Заходь, як матимеш вільну часину.